лоритом, постатями чарівника Просперо й дикуна Калібана. За цих часів саме могли з'явитися в драматичній літературі поруч із Макбетами та Лірами жорстокі лихвяри Шейлоки і романтичні купці як Антоніо, мала народитися й своєрідна «духовна аристократія» — Гамлети, люди історичного перехрестку, складних інтелектуальних шуканнів. Пригадаймо, що Гамлет називає себе почутливим, ласощолюбним і тим часом має нахил до меланхолії, рефлексії, далекий середньовічної поетизації жінки, умовного її виспівування.
Проте середньовічний дуалізм і в Гамлетові, і в житті ще дуже помітний, ще не переможений до краю, бо ще беруться заграви вогнищ «святої інквізиції», ще вірять у безсмертну душу, хоч і лунає вже Гамлетівське «що там?». І часом, під хвилини роздуму, ваганнів, в'язницею показується світ, але ж часом тільки, бо прекрасна тлінна, а з тим многобарвна й принадна ця плоть життя, що її так уміють спостерігати й малювати малярі доби Відрождення, цінуючи й густе вино земної плодючости. Рубенс, Тіціян, Рембрант у малярстві, Шекспір у поезії виявляють цю Діонисівську стихію в мистецтві Ренесансу.
Рубенс милується з дикої грації звірів — левів, леопардів, тигрів. Його жінки та чоловіки — «міцні, повнокровні, в розквіті сил і здоров'я», а п'яні Сілени — рідні брати Шекспірового Фальстафа. Малює Рубенс і мадон, але за висловом Мутеровим, святі його жінки «остільки могутні й м'ясисті, такі мають гладкі форми, що не віриш у святість їхню»[1]. Той самий світ чудесної, п'янкої матерії приваблює й Рембрандта, але в нього вона поглиблюється, «учуднюється» за допомогою контрастів світотіни. Рембрандт малює сліпуче жіноче тіло на темно-оксамитовому тлі, він любить селезнистий шовк, золото й самоцвіти, кохається в старому вині, що грає в кришталевім келиху. І поруч Рубенса й Рембрандта — співець «вічної мужности», творець титанів, знеможених у боротьбі із світом, повних творчого суму й тих гамлетівських ваганнів, що їх зазнав сам Мікель Анджело, запитуючи в себе, в одній з поезій — «Що мені робить? Я повний сумніву»… Але було б помилкою гадати, що артисти доби Відродження тішилися
- ↑ Р. Мутер. Історія малярства. Т. II.
