Хто б не був ти, — дух благий, чи клятий,
Чи пахучі повівання з неба
Ти несеш, чи бурі чадні з пекла,
Чи з благим заміром, а чи з лютим, —
Твоя постать вабить так безмірно,
Що з тобою говорити мушу,
І волаю, Га́млете, мій батьку,
І коро́лю найясніший Данський!
Озовись до мене, я благаю!
О, не дай в сліпоті погибати!
Сповісти, чого святі кістки ці
Розірвали смертне покривало?
І чого труна та, де сховали
Ми тебе у мирі, роззіхнула
Свою тя́жку мармурову пащу,
І тебе на цей світ повернула?
Що́ то свідчить, коли бувши трупом,
Ти виходиш весь закутий в крицю
Під блідеє місячне проміння
І страхами тут сповняєш ночі?
За-для чого нам, сліпим та темним,
Ти бентежиш і морозиш мозок
Неосяжним для душі сумнівом?
Ознаймуй нам, що віщуд все це?
Чого треба, що чинити маєм?
Ніби хоче щось сказати на-сам.
Вам ласкаво, щоб пішли в окреме
Місце з ним… та ви не йдіть нізащо.
- ↑ 37
