крім законів природи, що підіймаються над усім мистецтвом, і спеціальних законів композиції, обумовлених особливостями даного сюжету».
Шекспір, за мальовничим порівнянням В. Гюґо, — «поетичне верхів'я нових часів», він — «драма, що розтоплює з одного подиху високе і смішне, жахливе й блазенське, трагічне й кумедне».
Протягом усього XIX ст. залишався Шекспір «вічним супровідником» усіх великих письменників, незалежно від літературних течій і шкіл. Пригадаймо, яке значіння мав Шекспір у Пушкиновій творчості. Великий поет Т. Г. Шевченко, — зазначає Куліш, — «Шекспіра возив з собою, куди б не їхав». Р. 1831 Лермонтов писав: «вступаюсь за честь Шекспира. Если он велик, то это в «Гамлете». Автор «Гамлета» для нього «гений необ'емлемый, проникающий в сердце человека, в закони судьбы». 17-літнього Достоєвського приваблює Гамлетівська філософія, і він, як каже Гросман (Л. Грсосман — Библіотека Достоевского. 1913), од ранніх листів і до останніх творів залишається «вірним культові Шекспіра». Наприкінці XIX століття данський критик Георг Брандес, звертаючись до Гамлета, пише ліричні, пройняті щирим патосом рядки: »ми любимо тебе, як брата! Твій сум — наш сум, твоє обурення — воно і наше, твій гордий розум помститься за нас над тими, хто сповняє землю порожнім своїм галасом, хто володіє нею».
Гамлет, як бачимо, перетворюється тут на символ демократичних прагнень західньо-европейської інтелігенції, і ще раз переконуємося в тім, що гранистий образ данського принца — живий, що Шекспір, за висловом Луначарського, «не може для нас постарітися», бо він — «людську душу розглядає наче в лупу, викриває найголовніші риси», а в цікавій статті «Принц Гамлет» читаємо: «під верхнім шаром сучасної людини в Гамлетові ще не сповна завмерла бурхлива палкість античного героя, інстинкти борця, які, кінець-кінцем, викриваються, хоч і запізно». Мізантроп і аристократ, Гамлет в останню хвилину «відчуває свій глибокий звязок із людством» і «герой перемагає в ньому софіста і ритора». (А. Луначарский. Литературные силуэты).
