вечірні видання і т. д. Таким чином рішено було видавати щоденну ґазету для народу і журнал-місячник для інтеліґенції. Власне ґазета, на нашу думку, мала бути не просто для народу, який ледве може слебезувати друковане слово, а для сільської інтеліґенції: для учителів, фельшерів, писарів, через яких ґазета вже доходила-б до народу.
Б. Грінченко і С. Єфремов запевняли, що на журнал треба тільки на перший рік докласти тисяч 10 карб., а на другий рік він стане на ноги. Таким робом кошторис ще побільшився на десять тисяч рублів, але мене це не страшило, бо я певен був, що передплатників набереться стільки, що ми може і не докладемо нічого.
Тим часом приїхав з закордону Ф. П. Матушевський і привіз від проф. М. Грушевського пропозицію перенести „Літературно-Науковий Вістник“ до Київа. Писав він і мені про це, кажучи, що він і близькі співробітники „ЛНВ“ вважають необхідним перенести це видання до Київа, в центр України, боючися, щоб не виробилося дві українські літератури: Галицька та Українська, як Сербська та Хорватська у Сербів; що треба зляти обидві частини української землі в одну і т. д. Я вхопився за цю думку, але Грінченко з усією своєю енерґією виступив проти неї. Він доводив, що це значить рискувати єдиним покищо нашим орґаном, бо політичне становище в Росії непевне, що раз-у-раз можуть тут закрити „Л. Н. Вістник“.
— Коли закриють „Л. Н. В.“, то він собі повернеться знов до Львова, — зауважив я.
Грінченко почав доводити, що журнал, який ведеться Галичанином Франком та погаличеним Грушевським не матиме на Україні успіху, що тут треба журналу, який би вели тутешні Українці. Коли завважалося, що у нас же буде ще обновлена „Київська Старина“, то він відповідав, що то буде журнал не український, а „українофільський“. В результаті таки вирішено було видавати тут журнал, а Грушевському написати, що тепер переносити „ЛНВ“ до Росії небезпечно.
