а відповіді все нема. (Аж через три роки прийшла неґативна відповідь). Тим часом ми обмірковували внутрішній бік видання ґазети. На цих обмірковуваннях вияснилося, що між нами є велика ріжниця в поглядах: з одного боку Грінченко, Єфремов, а за ними й инчі йшли за московським „Сином Отечества“, який тоді друкував просто ес-ерівські проклямації в своїх передовицях, з другого боку В. Леонтович, якого цей напрямок обурював. Я намагався примирити ці дві сторони і раз-у-раз підкреслював, що ми спочатку рішили видавати ґазету в межах програми Демократично-Радикальної Партії, в якій тоді було сказано, що земля повинна бути викуплена, а не одібрана задурно у поміщиків, то того й треба держатись. Цей пункт програми найбільше хвилював Леонтовича, бо він ясно бачив, що Грінченко і Ко радо проповідували-б одібрати землю дурно; він раз-у-раз запевняв менє, що вони тайні ес-ери. Я заспокоював його, говорючи, що я теж маю землю; що він забрав у дворянському банкові все, що можна було взяти, а я додаткової ссуди (позички) не брав, то мені є більша рація боятися проповіді одібрання землі задурно, але я не боюся, бо певен, що ніколи дурно її у нас не відберуть. Та таки Грінченко і Ко й не будуть цього в ґазеті проповідувати, бо вони обовязалися держатись в межах програми Д.-Р. Партії. Щоб уникнути сварок, непорозумінь, я на одному з зібрань запропонував приблизно таку конституцію між видавцями і редакційним комітетом: ґазета є власністю видавців (В. Ф. Сіміренко, В. М. Леонтович і я); видавці завідують всією фінансовою частиною та конторою ґазети і входять в склад редакційного комітету, як окремі члени редакції. Редакційний комітет складається з: Б. Грінченка, його жінки Марії Миколаївни, С. Єфремова, Ф. Матушевського, М. Левицького, В. Дурдуковського, В. О. Козловського і нас трьох, всього з десяти осіб. Редакційний комітет складає кошторис і вибірає редактора, видавці їх затверджують, а коли ні, то редакційний комітет переіначує кошторис і вибірає другого редактора. Редакційний комітет закликає співробітників, визначає гонорари, але мусить
Сторінка:Чикаленко Євген. Спогади (1861-1907). Частина III (Львів, 1926).djvu/86
Ця сторінка вичитана