якісь правила, але всі настоювали на тому, що маніфест дає таке право і що треба зараз подавати заяву. Написавши заяву до ґубернатора, я послав її рекомандованим листом і всі ми пішли дивитися на вуличне торжество, умовившися в той же день зійтися ввечері у Грінченка і обміркувати подробиці що до видання ґазети.
Вулиці всі були повні народу, особливо Хрещатик та Володимирська; здавалося, що всі Кияне повиходили з своїх помешкань і майже всі поначепляли на груди червоні значки і поліція не арештувала їх і не зривала тих значків, але я завважив, як один старий поліціянт лагідно сказав:
— Панове, я-б вам радив поздіймати оті червоні значки, бо хто-знає, що ще буде.
Але публика тільки сміялася з нього.
Коло університету та коло Думи (Ратуші) і в инчих місцях виступали всякі оратори з промовами: одні виявляли радість з приводу „дарування“ конституції, а другі закликали до дальшої боротьби не тільки з урядом, а й з „буржуазією, ворогом пролєтаріяту“.
Під вечір, наслухавшись промов Шліхтера (тепер совітський достойник у Харкові) та инчих ораторів, я почав губити веселий настрій. Я побачив, що пахне кровю, бо добродії „товариші“ не думають задовольнитися „буржуазною свободою“, що їм треба зараз соціяльної революції, треба барікад, треба брати Бастилію.
Якийсь молодий Жидок, згорнувши в рурку ґазету з маніфестом, тикав її під ніс козакові-поліціянтові, кажучи:
— На, понюхай, чим це пахне!
А той, наче спокійно, одводючи від себе ґазету рукою, цідив крізь зуби:
— Увойди! Проходь далі, не скопляйся! (не збірайся).
— Нєт, ти понюхай, ето єщо цвєточки, а ягоди ще будуть, ще буде соціяльна революція, — чеплявся настирливо Жидок.
По виразу обличчя козака видко було, що він з великою насолодою одшмагав би того Жидка нагаєм, але, на жаль, „не приказано“ сьогодня.
