ленка, проф. Леонтовича, нарешті й Науменка і багато инчих.
Теж саме діялося і по провінціяльних Громадах, а найтяжче для нас було те, що й І. Шраг увійшов у Ка-Детську партію. Хоч вони всі формально не виступили з „Демократично-Радикальної Партії“, але ще більше ослабили її, віддаючи всі свої сили і енерґію російській партії, яка, згожуючись на українську мову в школах, суді, церкві, все таки не визнавала автономії для України, хоч Польщу та Фінляндію признавала достойними автономії.
В. Науменко навіть став на чолі російської ка-детської ґазети і, натурально, не мав часу й охоти працювати в українській, тим більше, що в ній домінуючу ролю грав осоружний йому Грінченко.
Партійне життя наше в Київі зовсім завмерло, бо частина членів „Української Демократично-Радик. Партії“ впірнула всеціло в лєґальну культурно-просвітню працю в Просвіті, в орґанізації „Народнього Університету“, а друга — в працю в першій українській щоденній ґазеті „Громадська Думка“, в місячнику „Нова Громада“, та в журналі „Україна“, в який переіменувалася „Київська Старина“ після відсвяткування свого 25-річного ювилею.
Грінченко, Єфремов, Матушевський, др. Левицький та я одночасно були членами Ради „Демократично-Радикальної Партії“ і членами Редакційного Комітету ґазети, а Грінченко ще й головою Просвіти.
Часто бувало так, що по закінченню нарад редакційного Комітету ті самі люде, з домішкою одного, чи двох, починали засідання партійної Ради. Стомлені роботою в ґазеті, а особливо тими суперечками та чварами, які я описую в розділі „Перший рік української ґазети“, ми не мали сил, енерґії проявити ініціятиву в керуванню партійним життям, а поволі йшли за тим, що воно нам накидало. Чим далі, тим рідче відбувалися наші партійні засідання, наради, бо провінціяльні Громади, як сказано вже, теж мало проявляли партійного життя і не підштовхували нас, будучи самі заняті своїми місцевими культурно-просвітніми справами.
