вання того, що той хоче сказати, чеплявся до слів, взагалі поводився, наче він сидить не в компанії своїх людей, а десь в суді в ролі прокуратора. Висловлював він свої погляди на справи майже раз-у-раз розумно, льоґічно, так, що не можна було не згодитися з ним, але ота нещаслива вдача його, манєра трактувати свого опонента, як лютого ворога, не приводила до згоди з ним, а навпаки дратувала опонента і мимо волі і проти льоґіки часом приводила до опозиції йому. Він всіх цим дратував, нервував, особливо Науменка, людину звиклу до того, що всі його слухають, погожуються з ним, а коли й не згожуються, то висловлюють це в чемній, не образливій формі, Грінченко-ж опонував неможливо, не то що в гострій, а якійсь їдкій, ущіпливій формі. Така його манєра неминуче повинна була довести до конфлікту і дійсно довела, по самому пустяковому, зовсім не принціпіяльному питанню.
При обмірковуванню справи росповсюдження книжок, Грінченко запропонував не виставляти на орґанізаційних виданнях ціни книжки; тоді, мовляв, „офені“ (дрібні крамарі) охоче забиратимуть наші видання і розноситимуть їх по селах, заробляючи на них скільки їм пощастить дістати від селянина, чи грішми, чи міняючи на щетину, полотно та инше і таким чином наша книжка піде широко в село. Науменко на це зауважив, що громадській інституції не личить ставати на шлях допомагання експльоатації селян, а ліпше орґанізувати ширший продаж книжок через земські книжні склади, тоді ніхто нам не закидатиме, що наша орґанізація, як лубочні (московські) видавці, наживається на темному народові. Грінченко, незадоволений такою відповіддю, почав їдко, ущіпливо докоряти Науменкові за бажання „соблюсти чистоту“, що цей спосіб доводить до таких результатів, що і „Київська Старина“, яку редаґує Науменко, не тільки не дає ніякого прибутку, а мусить звертатися до меценатів, щоб ті покривали хронічні її дефіцити.
Це обурило всіх, а гарячий Беренштам скочив, вигукуючи:
