Я вже казав, що через роскол Демократичної Партії партійне життя майже завмерло в Київі. Радикали майже нігде не мали успіху і, крім писання та видавання аґітаційних брошурок, не могли провадити ніякої політичної роботи, а тим часом видавання отих брошурок вони могли робити і не виділяючись з Демократичної Партії, бо програми обох партій майже нічим не ріжнились. Я казав про це своїм приятелям з Радикальної Партії і радив їм вернутись назад до Демократичної. А вони намовляли мене перейти з Демократичної партії до них, але я на це відповідав:
— Я не хочу брати на своє сумління того росколу та розбрату, що робить в наших рядах Радикальна Партія саме в той час, коли нам, Українцям, треба найбільше держатися купи, бо надходять вибори до Державної Думи, надходить можливість видавати свою ґазету. Он, вся московська преса, змовившись, виходить самочинно, обминаючи цензуру.
Грінченко, як розумна людина, і сам це бачив, але його очевидно тішило, що він тепер є першою особою, хоч і серед невеличкого гуртка людей, бо в Демократичній партії за такими талановитими людьми, як проф. В. Антонович, В. Науменко в Київі, та І. Шраг, П. Стебницький,
