квізиту та инчого театрального майна; воно йшло баґажем і через страйк десь застрягло в дорозі. К. Карий, теж сидючи без діла у Полтаві, страшенно турбувався за Саксаганського, що сидить без грошей, а післати кіньми не можна було через страшенне болото, й тому він на чім світ стоїть кляв той страйк і революцію. В театрі, в якому він міг би грати з рештою трупи, по цілих днях до глибокої ночі, впоряжалися мітінґи (віча) ріжними партіями, а особливо жидівською молодю. З того часу за К. Карим та Саксаганським закріпилася в українських колах репутація „чорносотенців“, хоч в дійсности вони такими не були, а обурювалися тільки на форми революції, а зовсім не жалкували за старим ладом.
На цьому ґрунті у мене з ними, тоді найблизчими приятелями, попсувалися були відносини; вони не розуміли, як я можу захоплюватися отою загальною змовою, а я не міг забути, як вони обурювалися на революцію, що не давала їм протягом якогось часу грати в театрі. Потім, коли „чорносотенці“ вривалися в театр і примушували всю трупу по скільки разів виходити на сцену і співати — „Боже царя храни“, вони ще більше обурювалися на контр-революцію.
Очевидно, не тільки К. Карому та Саксаганському революція 1905 року причинила матеріяльні втрати, таких людей була сила і по селах і по містах. От, на цьому ґрунті адміністрація і могла успішно, через своїх аґентів, орґанізувати контр-революційні виступи. Нарешті за допомогою цих незадоволених революцією елєментів, а особливо армії, осоромленої втраченою, начеб-то через революцію, війною, урядові вдалося повернути до страшної реакції, яку запровадив Столипін. А ця реакція підготувала ґрунт для тих крайностей, до яких дійшла революція 1917 року, після теж програної війни.
Я гадаю, що як би Миколай Крівавий не розігнав першої Думи і не завів отої чорної реакції, як би в Росії утвердилося справжнє конституційне життя і здійснена була ка-детська аґрарна реформа, то не булоб і революції
