сподіване людське, як в Европі, життя. Коли настала революція, то ніхто не сподівався, що вона скінчиться страшною Столипінською реакцією; всі були тої думки, що вона піде шляхом Великої французької Революції.
Небіжчик філософ В. В. Лесевич, про якого я скілька разів згадував, проживаючи тоді в Київі у дочки своєї Ю. В. Леонтович, з захопленням фантазував:
— Хоч я й чую вже наближення смерти, але хотів би дожити до найщасливіщого часу в моїм житті, коли я міг би слухати на суді, або хоч читати в ґазетах судове справоздання з суду над Миколаєм Крівавим:
— Підсудний Миколай Романов, встаньте!.. Скільки вам років?.. Чим ви руководились, засилаючи без суда і слідства на Сибір тисячі молодих ідеалістів?.. Що вас примусило веліти стріляти в беззбройний народ, що йшов до вас з петицією, в супроводі священника з церковною процесією?.. і т. д.
Аж очі старому іскрилися, коли він оттак мріяв.
Але не так склалось, як йому бажалося… і він помер в осени 1905 року.
А инчих обурювало те, що не можна нікуди поїхати в ніяких найпильніщих справах, не можна підвезти харчових продуктів, доводиться сидіти без соли, керосину, цукру і т. д., що страйк розлучив членів родини, котрі були не вкупі і не знали нічого про своїх — чи живі вони чи здорові; що валиться на місцях звиклий порядок, лад і не можна нізвідки викликати помочі, поратунку. Це обурювало не тільки так званих „чорносотенців“, або прихильників самодержавія та старого ладу.
Памятаю, з яким обуренням оповідали мені К. Карий та Саксаганський про те, скільки лиха наробив їм той страйк. Частина трупи виїхала з Саксаганським до Кременчука, а решта ще зосталася на день в Полтаві з К. Карим, у якого були всі гроші і саме тоді їх заскочив страйк, ота змова. Саксаганський не міг зорґанізувати спектаклів у Кременчуці, хоч і з частиною трупи, бо не мав декорацій, ре-
