знає, в якій справі до нього прийшов Стешенко, а коли той пояснив, що прийшов просити дозволу служити в міській Думі, бо инчої посади він не може дістати, хоч не почуває себе таким шкідливим, за якого має його уряд, то між ними вивязалася така розмова:
— Знаю, — каже Кулябко, — що ви не шкідливі, бо инакше я найшов би вам більш відповідне місце для життя (тоб-то заслав кудись), але всетаки не можу дозволити вам служити в інституції, де складаються списки виборців до Державної Думи. Чому ви не йдете служити по своїй спеціяльности — учителем ґімназії?
— Але-ж мені попечитель не дає посади, не вважаючи на заходи небіжчика Драгомирова та дозвіл директора департамента поліції, — відповів Стешенко.
— А от, я вам дозволяю, — каже Кулябко і побачивши, що Стешенко сумнівається, каже:
— Ви не сумнівайтесь, бо моє слово більше важить, ніж слово ґен. ґубернатора, чи мого начальника, директора департаменту поліції.
І дійсно, Стешенко дістав посаду учителя ґімназії, спочатку в Луцьку, а потім і в Київі.
А Молчановський, директор канцелярії ґен. ґубернатора, оповідав, що коли він їздив з ним до Петербургу, то ґен. ґубернатор жінці своїй в Київі писав листи на конспиративну адресу, бо Кулябко, прапорщик запасу, перлюструє листи і ґен. ґубернатора.
Тоді кожний сатрап мав право і силу над душею і тілом кожного з нас і міг без суду, адміністративно вислати кожного, кого вважав шкідливим, з своєї сатрапії, особливо такий, як Катеринич, що мав великі звязки при царському дворі. Він, як царський похрестник, міг робити безкарно все, що йому в голову приходило, то тоді, бувши полтавським віце-ґубернатором, сміливо міг мене, що мав репутацію „неблагонадежнаго“, вислати і в Наримський край, десь у глухому Сибіру, як би був злапав мене, не зважаючи на те, що я був великоземельним поміщиком.
