до Державної Думи, бо Катеринич замислив вислати мене до Наримського Краю, куди в той час заслали адміністративно силу народу. Принявши це на увагу, я їздив у Кононівку тільки у великій потребі і то, можна сказати, нелєґально. Я попереду писав листа до оконома, щоб за мною тоді-то вислали коні на станцію, а визначеного дня не їхав. Того-ж вечора являвся до мене в двір пристав (начальник постерунку) з поліцейськими стражниками і дивувався, що мене нема, коли по його відомостям я повинен бути В Кононівці. Робив трус по всьому обійсті, кажучи, що по їх відомостям у мене повинна бути таємна друкарня; натурально ні мене, а ні жадної друкарні не находили.
А коли мені пильно треба було їхати в Кононівку, то я їхав до ст. Яготин, а відтіля до знайомого пана П. Бобиря-Бохановського і його кіньми їздив на кілька годин до себе в Кононівку. А тому, що я через станцію Кононівку не проїздив і садиба моя стоїть з другого краю села, то аґенти пристава довідувались про мій приїзд тільки тоді, коли вже мене не було в Кононівці.
Може комусь здається неймовірним, щоб великоземельний поміщик мусів у свій маєток навідуватись потаємці, але це факт.
Коли я росказав про ці свої пригоди лубенському дідичеві В. М. Шеметові, про якого я вже згадував в цих споминах, то він дивувався моїй покірливости і напосідався, щоб я скаржився на Катеринича до міністра. Шемет оповідав, що коли Полтавський Губернатор, викликавши його до Полтави, висловив йому догану за його гострі промови, як радного, в Лубенській Думі, то Шемет оскаржив його до міністра внутрішніх справ і ще правив з нього дорожні видатки за вимушений приїзд до Полтави. Взагалі Шемет поводився з адміністрацією гостро-задиркувато, але за те вона й віддячила йому потім. Коли після роспуску Першої Державної Думи, Шемет, разом з инчими думськими послами, відсидів за Виборзьку відозву, адміністрація обвинувачувала його в орґанізації в Лубнях повстання і знов засадила в тюрму, де він зіпсував собі здоровля навіки.
