То В. Степаненко жартуючи каже:
— От, пан хитрий! Одурив своїх мужиків: в инчих панів дурно заберуть землю, а йому мужики заплатили!
А В. Винниченко, бувши в Кононівці і почувши від селян, що від панів треба повідбирати всю землю, нехай вони йдуть собі в город на царську службу, або „квасом торгувати“, то, сміючись, каже мені:
— То, вам, пане, доведеться певне квасом торгувати!
— Е ні, кажуть селяне, — ми свому панові лишимо садибу й шматок землі, нехай вони у нас будуть за аґронома та нехай нам лад, порядок у всьому дають.
Зате ненавиділи мене пани і раз-у-раз доносили ґубернаторові, що я деморалізую селян, намовляю їх на підпали садиб панських, настренчую селянських дітей кидати грудками в панів, коли вони проїздять через село на станцію Кононівку. Натурально, що це все були брехні; навпаки, я намовляв усіх єднатися в „Селянську Спілку“ і лєґгальною дорогою, через майбутню Державну Думу, добиватися землі, а не підпалами та погромами панських садиб. Доносили навіть, що мої діти виїздять на станцію до поїзду босі (!) стрічати з Київа всяких революціонерів, які наїздять до мене для аґітації серед селян. В цьому вони не брехали бо справді, мої діти, як і селянські, ходили літом босі і до нас літом наїздило багато Українців і між ними бували революціонери (Р. У. П.), як напр. В. Винниченко, Ол. Скоропис, Матюшенки, і дехто з них, без мого відома, аґітував серед селян.
До 1905 року адміністрація не звертала уваги на ці доноси, а коли настав полтавським віцеґубернатором мій сусіда Катеринич, царський похресник, про якого я вже росказував, то тоді адміністрація взялася й за мене, бо Катеринич був особисто лютий на мене через такий випадок:
Його оконом вів навпростець через мою землю коні грузити на ст. Кононівку. Його стрів мій оконом, селянин Ф. Кучерявий і вимагав, щоб той вернувся на шлях, бо польовою вузенькою доріжкою коні потолочать хліб. Той
