панські вимушені росписки і повертали їх панам; тільки Сухомлинов не дозволив бити своїх селян і не схотів своєї росписки взяти назад і після тої революції додержав слова і віддав землю селянам за третій сніп. А Кондрацький завернув з ст. Любашовки своїх заробітчан, не дав місцевим селянам збірати свого хліба за сніп і не дав їм землі, як забовязався роспискою. Може через те за революції 1917 року, як я чув, селяне спалили його палац та всі забудовання, а сам він з родиною ледви втік автом до Одеси. Родичка моя, стара Левицька, не дожила до такого страхіття, бо вмерла ще 1906 року. Перед смертю вона мені росказувала, вже бувши зовсім хворою:
— Віриш, що коли я вся мокра від страху впала на крісло, то голова комісії, сказавши підвести мене, завважив, що люде ввесь вік стояли передо мною, то й я можу трохи постояти перед комісією; я тоді мало не вмерла і з того часу не можу одужати, певне смерть моя прийшла за мною.
Щаслива вона, що їй не довелося дожити до большевицьких часів!
На Полтавщині, в Кононівці, у нас теж було зовсім спокійно, хоч літом того 1905 року кругом поміщицькі панські садиби горіли і що ночі видно було освічене вогнем небо, то з одного, то з другого боку.
Я вже говорив, що я постепенно відпродав і в Кононівці селянам з допомогою Селянського Банку 700 десятин, залишивши собі садибу з садом та величезним парком та 400 десятин землі, з яких 200 віддав у аренду цукроварні, а на решті провадив зразкове господарство та розводив расових коней та український сивий скот, а тому й відносини у мене з селянами були як найкращі.
Коли я 1905 року приїду було з села до Київа, то книгар Степаненко раз-у-раз питає:
— Ну, пане, що, спалили вас мужики?
— Ні, кажу, бо я давніще попродав їм землі, скільки їм треба було, то тепер у нас приятельські відносини.
