з того часу у нас завязалися зносини з „інородцями“, які 1906 року, заходами проф. М. Грушевського, зреалізувалися в форму Думської Фракції „Автономістів-Федералістів“, під керуванням думського посла В. Обнинського, яка перетворилася пізніше в „Союз федералістів“, до якого вступили Українці, Білоруси, Литовці, Ести, Лотиші, Кавказькі народи та Москалі-федералісти, про що я росказую ширше в свойому щоденнику.
Я досі з приємністю згадую час, проведений мною в товаристві „інородців“ під час того зїзду журналістів. Ми багато розмовляли на своїх засіданнях і за вечерею про тодішні умовини життя недержавних народів Росії; мріяли про майбутній федеральний устрій її, але й побоювалися співжиття в одній державі з напів-азіятським, некультурним народом московським. Федерація з ним здавалася нам небезпечною, бо він при своїй некультурности, разом з тим дисціплінований, звик коритися волі старшого в родині, „большака“-батька, чи старшого брата, а тому сліпо кориться всякій державній владі. Мало того, він сам почуває себе народом-господарем у Росії, бо куди він не піде, не поїде — чи у Варшаву, чи в Київ, чи в Тифліс, скрізь з ним говорять його мовою, та й все начальство, бюрократія, починаючи з царя, говорять тою самою мовою. По розумінню Москаля всі народи нижчі за нього, до всіх він ставиться з призирством: Українець у нього „хахол-дурак“, Поляк — „полячишка“, Фин — „чухна поганая“, Кавказьці — „татарва безмозґлая“, Жид — „паршивий“ і тд. І дійсно, московський народ уявляє з себе велику силу своєю кількістю, північною витревалістю, стихійною дисциплінованістю та нахабством.
А „інородці“ не зможуть протипоставити йому відповідної сили, бо по своїй вдачі та по культурі вони індивідуалісти та й кожний з них має свої домашні рахунки з сусідами: Українці, Білорусини та Литовці з Поляками; Прибалтійські народи — з Німцями, Вірмени з Татарами та Грузинами і т. д. Хтось зауважив, — який же московський народ некультурний, коли він витворив таку високу літе-
