течний борг, по якому треба було платити що-річно великі гроші; крім того у мене була велика родина, що вимагала на її удержання і великих грошей, а тому з своїх щорічних прибутків я не міг уділяти особливо великих сум на громадські справи. Зоставалася надія на В. Ф. Сіміренка.
Я вже казав, що Рада Загальної Орґанізації користувалася фондами його на всякі біжучі справи; треба росказати про походження отих фондів і про самого В. Ф. Сіміренка, цього найвидатніщого, найщиріщого Українця з поміж так званих „буржуїв“, який захоплювався українською справою не тільки до глибини своєї щирої душі, а й до глибини своєї кишені. Не маючи дітей, В. Ф. Сіміренко, за порадою свого приятеля проф. В. Антоновича, склав заповіт, по якому все своє майно, що оцінювалося тоді до десяти міліонів рублів, заповідав у користування своїй дружині, Софії Івановні, а по її смерти все майно повинно піти на українські справи, по роспорядженню комітету, у власність якого і переходить те все майно. Комітет цей, як я вже казав, складався з проф. В. Б. Антоновича, М. В. Лисенка, В. П. Науменка, М. Ф. Комаря, Л. А. Смоленського та І. Л. Шрага. По смерти Смоленського, а потім Комаря в цей комітет включено небожа (племінника) Сіміренка, В. М. Лентовича, проф. М. С. Грушевського, П. Я. Стебницького і мене. А на той випадок, що по смерти обох Сіміренків рідня їх може буде процесуватись, щоб одержати спадщину, то Сіміренко дав у роспорядження комітету сорок тисяч рублів всякими обліґаційними паперами на майбутні видатки по тому евентуальному процесові, а поки що комітет міг роспоряжати тільки процентами з тих паперів, що давали коло двох тисяч рублів річно. Пізніще вже, за конституції, комітет зареєструвався в „Товариство підмоги українській Літературі, Науці і Штуці“, але про це та про те, що сталося з капіталом незабутнього В. Ф. Сіміренка, я росказую в своїм щоденнику.
Батько В. Ф. Сіміренка був кріпаком на Київщині і під впливом свого шурина (шваґра) Яхненка, занявшись арендою млинів по річці Росі, так розбагатів, що викупився
