відкинула його оповіданнячко „Сам собі пан“ та надрукувала неґативні рецензії Л. Черняхівської та С. Шелухина на вірші Грінченкові видані „Віком“, з чим я цілком згожувався. З того часу почали псуватися відносини у мене з Грінченком, що мене мало боліло, а боліло мене те, що Єфремов став, до мене холодніший, бо був тоді всеціло під впливом Грінченка, який ніколи не перечив Єфремову, а навпаки похваляв усе, що той писав, чи робив, Я-ж отверто висловлював свою думку і наприклад гостро дорікав Єфремову за те, що він не помістив у збірнику „Вік“ жадної річі О. Кобилянської. Мене обурювало те, що він помістив у „Вікові“ оповідання Г. Коваленка, дуже здібного популяризатора, але ніякого белєтриста, а обминув письменницю безперечно талановиту. Єфремов оправдувався тим, що Кобилянська пише занадто модерно і дуже кепською мовою. Справді, мова у Кобилянської по складові не українська, а швидче німецька, але вона своїми творами довела потім і Єфремову, що вона безумовно талановита белєтристка.
Шкода мені дуже було, що такі любі моєму серцеві люде, як С. Єфремов, Ф. Матушевський та д-р М. Левицький перейшли в Радикальну Партію і вже не працювали разом зо мною, як було досі, тим більше, що я зостався майже одинаком, бо для „Старої Громади“ я був за лівий, а тому й чужий зовсім.
За все своє життя я не стрічав і досі миліщих мені людей за цих трьох та ще В. Доманицького й В. Прокоповича, який в ті роки проживав за кордоном. Ніколи за ввесь час спільної роботи та приватних особистих зносин з ними я в жадному з них не помічав і тіни владолюбія, користолюбія, або якого инчого прояву еґоїзму. Нема чого казати, що всі вони були віддані справі відродження української нації всією душею; працювали вони для неї до втоми, до виснаження сил своїх, як ті коні, що від щирости затягаються в шлеї і падають серед дороги, але віддихавшись трохи, знов тягнуть з такою-ж щирістю[1]. Для справи
- ↑ В. Доманицький помер 1908 р., а Ф. Матушевський 1919 року.
