Сторінка:Чикаленко Євген. Спогади (1861-1907). Частина III (Львів, 1926).djvu/126

Ця сторінка вичитана

товича і П. А. Косача. В. Науменко росповів, що з цим роком кінчиться як раз 25 років істнування „Київської Старини“ і він, перше ніж говорити на „Громаді“, зібрав людей, з якими хоче порадитися, — чи закривати журнал, чи тягти далі. Як рішимо, що треба тягти далі, то чи по такій самій програмі, як і досі, чи змінити відповідно новим умовам. О. І. Левицький гаряче настоював, що треба вести по тій самій програмі, але Науменко довів йому, що це неможливо, бо „Київська Старина“ зовсім не має передплатників, їх тоді було щось не більше трьох сотень; не має ніяких субсидій та й робітників нема вже коло неї. Він виложив плян, як обновити „Київську Старину“, зробити її журналом науково-літературно-публіцистичним, на взірець російського „Вѣстника Европи“. Плян цей у нього вже був вироблений, бо він з папірця читав кошторис. Памятаю, що він рахував на 800 передплатників, але все-ж таки треба буде докласти тисячі дві-три на рік і просив, щоб з присутніх, хто може допомогти грішми, працею або чим небудь, обізвалися. Всі нерішуче мовчали. Тоді я сказав:

— Всі свої зайві гроші і час я вважаю потрібним витрачувати на щоденну ґазету і ніякої участи в журналі прийняти не можу, що-ж до обновлення „Київської Старини“, то моя думка така: відсвяткувати 25-ти літній ювилей і закрити, сказавши: „Нині отпущаєш“, бо вже зявилися справжні українські журнали, як „Нова Громада“ та „Літературно-Науковий Вістник“. Не слід братися за видання третього однохарактерного журналу, бо у нас не стане ні літературних сил, ні передплатників, ні платячих дефіцити на три однакові орґани, тим паче, що принціпіяльно вони нічим один від одного не відріжняються, а значить, треба всі сили зєднати на два істнуючі.

На це О. І. Левицький гостро завважив, що наш журнал найстарший, то з якої речі ми його будемо закривати. На це я відповів:

— Від нашого рішення залежить тільки доля „Київської Старини“ і ми не можемо рішити, щоб не виходила ні „Нова Громада“, ані „Літературний Вістник“ не перехо-