— Не я вибірав, — кажу, — а ми гуртом складали спис співробітників.
Він мені на це:
— Я кажу про склад редакційного комітету, про Грінченка, який дає ввесь напрямок ґазеті і який її погубить. Вони, себ-то Грінченко і Ко, бажаючи опертися на голоту, потураючи їй, відвернули від ґазети заможні елєменти, які могли-б ґазету підтримати, поставити на ноги. Грінченко і Ко сподівалися, що ґазета широко піде серед голоти, аж виявилося, що ця голота може тільки палити й руйнувати все, а до українських культурних справ їй байдуже, ґазети нашої вона й не читає. В результаті така ґазета нікому й не потрібна, ніхто її не передплачує і її треба закрити.
— Ґазета ведеться по тій програмі, на якій ми умовилися, — кажу я йому, — може це була помилка наша в тім, що ми завели таку конституцію, при якій господарем справи являється редакційний комітет, а не видавці, але дотягнути ґазету до кінця року на таких умовах ми мусимо, бо ми обіцяли.
— Як собі хочете, а я вийду з ґазети, — каже Леонтович, — я не хочу себе соромити; треба обміркувати, кому я повинен передати редакторство і право на видання.
Стурбувало мене це немало. Боявся я, що коли він відмовиться бути видавцем, то може й Сіміренко не дасть грошей на видання до кінця року, а у мене тоді грошей зовсім не було. Почав я умовляти його, щоб він зостався хоч видавцем, а редакторство нехай передасть Матушевському.
— Я-ж давно вам казав, — кажу йому, — щоб ви скинули з себе редакторство на імя фактичного редактора, бо тепер через те і виходять непорозуміння, а ви мене за це обвинувачували, що я умовився з Грінченком і Ко і хочемо випхати вас з ґазети.
Справді було дуже незручно, що він був юридичним, одвічальним редактором, а фактичним був инчий: він раз-у-раз боявся, що його можуть посадити в тюрму як раз за
