— Ну, як він додому вертається пяний?
— Хто? — питаю.
— Та господар цього замку!
Я несамохіть розсміявся, як здорова людина, і забув на мент за свою хоробу.
Здається, тільки горожанин російської держави міг зробити таке запитання.
Проживши півтора місяці в санаторії, я, без усяких ліків, так поздоровшав, що наче й не слабував ніколи. Спав спочатку по 12 годин на добу та їв по шість разів на день потроху — молошної страви і тим одужав.
В Женеві я тоді познайомився з багатьома еміґрантами з Росії, але роскажу тільки про свідомих Українців.
Я вже раніше казав, що там я познайомився з відомим складачем (зецером) Драгоманова — Кузьмою Ляхоцьким, про якого я багато чув від проф. Ф. Вовка і який так просто розрішав польське питання на Україні. Тоді це вже був старий чоловік з великою сивою бородою, але ще такий міцний, що ходив по горах, несучи часом на плечах панночок, які приставали з незвички ходити по горах.
Після Драгоманова йому лишилася була маленька друкарня, власне тільки скриньки з літерами, з яких він складав еміґрантам російські та українські книжки, а відбивати возив тачкою до французької друкарні і з того жив, правда, далеко не роскішно.
Був у нього і склад „Громади“ та инчих Драгоманівських видань, але вони не роскуповувались, бо всі вони були заборонені не тільки в Росії, а й в Австрії, а з еміґрантів рідко хто їх купував.
Кузьма страшенно сумував за кордоном і рвався на Україну, щоб хоч умерти дома, сторожем на могилі Шевченка. Але так і не здійснилися його мрії і він умер в Женеві, бо незабаром в Росії настала страшна Столипінська реакція і Кузьма не міг вернутися на Україну.
Перед смертю всі Драгоманівські видання він перевіз до д-ра Юрєва, що мав власну вілю коло Льозанни.
