дужче темніло повітря, то біліші робилися речі. Повз Каштанку, застуючи їй дивитись та штовхаючи її ногами, без упину сюди й туди сновиґали незнайомі замовники (Усеньку людськість Каштанка поділяла на дві дуже нерівні частки: на хазяїнів та замовників; поміж тими та цими була велика різнація: перші мали право бити її, а других вона сама мала право хапати за литки). Замовники кудись поспішалися й не зважали на неї аж ні от стілечки.
Як смерклося вже добре, посіли Каштанку туга велика та жах. Вона притулилась на якомусь ґанку та й почала гірко плакати. Увесьденечки провештавшись з Лукою Олександричем, вона зморилась, вуха й лапи їй померзли, та й до того ж ще їй страшенно їсти хотілось. За цілісінький день їй довелося жувати тільки двічі: попоїла у палятурника клейстру трошки та в одному з трактирів побіля прилавку знайшла з ковбаси шкурку — ото й по всьому. Якби з неї була людина, то б напевне подумала:
«Ні, так жити снаги немає! Треба застрелитись!»
_7.jpg)
