День почався був з того, що хазяїн, столяр Лука Олександрич насунув шапку, взяв під пахву якусь дерев'яну штуку, в червону хустку вмотану, й гукнув:
— Каштанка, гайда!
Вчувши своє ім'я, покруч такса з простою вилізла з-під верстата, де вона спала на стружках, потяглася солодко й побігла за хазяїном. Замовники Луки Олександрича жили всі страшенно далеко, а тому, попереду ніж дійти до кожного з них, столяр мусів по кілька разів завертати до трактиру й підживлятись. Каштанка пам'ятали, що дорогою вона поводилась дуже непристойно. З радощів, що її взято на прохідку, вона плигала, кидалась, гавкаючи, на коночні вагони, забігала по подвір'ях та ганяла за собаками. Столяр раз-поз-раз губив її з очей, ставав і сердито на неї гримав. Раз навіть він з неситим на обличчі виразом згріб був у кулак її лисяче вухо, пошарпав і промовив поволеньки:
— А бодай… би… ти… здох…ла була, халє-ера!
Побувши з замовників, Лука Олександрович заскочив був на часинку до сестри і в неї пив та закусював, од сестри пішов ще до знайомого палятурника, од налятурника в трактир, з трактира до кума, то-що. Одне слово, коли Каштанка опинилась на незнаному тротуарі, то вже вечоріло й столяр був п'яний, як швець. Він вимахував руками й, зідхаючи тяжко, бубонів:
— Во грісіх роди мя мати во утробі моїй! Ох, гріхи, гріхи! Тепер от ми собі вулицею похожаємо, та на лихтарики поглядаймо, а помремо — в гієні вогняній горітимемо…
А то вдавався ще він і в добрий гумор, кликав до себе Каштанку й казав до неї:
— Ти, Каштанко, комаха собі істотня вдалася та й по всьому. Навпроти людини ти однаково, що тесля навпроти столяра…
