кинула її доля, і, вражена його грандіозністю, на хвилинку аж захолола з дива та захвату, потім видерлась з хазяїнових обіймів та від гострого вражіння, немов дзиґа, закрутилась на однім місці. Новий світ великий був та повен сліпучого світла; куди тільки зирнеш, скрізь, од низу аж по саму стелю, видко було самі за себе обличчя, обличчя, обличчя і більш нічого.
— Тіточко, прохаю вас — сідайте! — гукнув хазяїн.
Пам'ятаючи, що це означав, Тітка плигнула на стілець та й сіла. Вона глянула на хазяїна. Очі в його, як завжди, дивились серйозно та ласкаво, але обличчя, а надто рот і зуби, були перекривлені широкою застиглою посмішкою. Сам він реготавсь, плигав, сіпав плечима й удавав, буцім йому дуже весело при тисячах обличчів. Тітка поняла була віри, що йому й справді весело, раптом почутила усім своїм тілом, що на неї дивляться оці тисячі обличчів, підвела до-гори свою лисячу морду й з утіхи завила.
— Ви, Тіточко, посидьте собі, а ми з дядечком камаринського потанцюймо.
Хведір Тимохвієвич, дожидаючи, коли його всилують виробляти дурниці, стояв та байдужно роззиравсь по боках. Танцював він мляво, недбало, похмуро, і видко було з його рухів, по хвосту та по вусах, що він глибоко зневажав і натовп, і світло сліпуче, і хазяїна, та й себе… Одтанцювавши свою пайку, він позіхнув і сів.
— А ну, Тітусю, — мовив хазяїн: — попереду ми з вами поспіваймо, а тоді потанцюймо. Добре?
Він добув з кешені сопілочку та й заграв. Тітка, не терплючи музики, невпокійливо загорзалась на стільці й завила. З усіх боків розляглися ревище та оплески. Хазяїн уклонився і, коли все знишкло, грав
