світло віялом, пахощі, метаморфоза, що притрапилася з хазяїном — усе це наганяло на неї страхи невиразні та передчуття, що вона конче здибаються з якимсь страхіттям на зразок товстої пики з хвостом замість носа. А до того ж ще десь опостінь завивала навісна музика та часом розлягалось незрозуміле ревище. Одне тільки її й заспокоювало — це байдужість Хведора Тимохвієвича. Він спокійнісенько собі куняв під стільцем і не розплющував очей, навіть коли стілець рушався.
Якийсь чоловік у фраку та білій жилетці зазирнув до горнички й промовив:
— Зараз вихід міс Арабелли. Після неї — ви.
Хазяїн нічого не одказав. Він витяг з-під столу невеличкий чемодан, сів і став чекати. По губах та й по руках його можна було пізнати, що він хвилювався, і Тітка чула, як дихання в його тремтіло.
— М-р Жорж, прошу! — гукнув хтось за дверима.
Хазяїн устав і тричі перехрестився, тоді дістав з-під стільця кота й сунув його в чемодан.
— Йди, Тітко, — мовив він нишком.
Тітка, нічогісенько не розбираючи, підійшла до його рук; він поцілував її в голову та й поклав поруч з Хведором Тимохвієвичем. Потому зробилось по-ночі… Тітка топталась по котові, дряпалась у стінки чемодана і з жаху не могла й пари з уст пустити, а чемодан гойдався, мов на хвилі, та тремтів…
— А ось і я! — як покрикне голосно хазяїн. — А ось і я!
Тітка почутила, що після цього крику чемодан гуцнув об щось тверде й перестав гойдатися. Розляглося голосне густе ревище: по комусь ляскали і цей хтось, певне ота пика з хвостом замість носа, ревів та реготався так гучно, що аж замочки на чемодані трусились. На ревище хазяїн одповів таким пронизливим та верескливим сміхом, яким він ніколи не сміявся вдома.
