узяв його за передні лапи, підняв та й заховав його на грудях під кожуха, а Хведорові Тимохвієвичу було ніби це зовсім байдуже і він навіть не потурбувався очі розплющити. Йому, либонь, було однаковісінько: лежати, чи бути піднятим за ноги, вилежуватись на матрасику, чи на грудях у хазяїна під кожухом спочивати.
— Тітко, ходім, — мовив хазяїн.
Нічого не розуміючи й махаючи хвостом, Тітка пішла за ним. За хвилину вона вже сиділа в санях у ногах у хазяїна й слухала, як він, щулячись од холоду та хвилювання, бубонів:
— Сором! Осудовисько!
Санки стали коло великого чудного будинку, що скидався на перекинуту салятирку. По довгому ґанку цього будинку з трьома скляними дверима ясно світило з десяток лихтарів. Двері з дзенькотом одчинялись і, немов роти, ковтали людей, що снували біля ґанку. Людей було багато, часто під ґанок підбігали й коні, але собак не було видко.
Хазяїн узяв на руки Тітку й сунув її на груди, де був Хведір Тимохвієвич. Тут було по-ночі й душно, зате захисно. На мить спалахнули були дві тьмяні, зелені искорки — це розплющив був очі кіт, що його притовкла холодними, шорсткими лапами сусідка. Тітка лизнула його в ухо і, схотівши сісти як-найвигідніше, невпокійно заборсалась, запхала його під себе холодними лапами й неумисне висунула з-під кожуха голову, та зараз же загарчала сердито й убгалась під кожух. Їй здалося було, що вона побачила величезну, тьмяно осяяну хату, повну страховиння; з-за перегорож та ґраток, що тяглись по обидва боки хати, визирали страшні пики: конячі, рогаті, довговухі та якась одна товста, величезна пика з хвостом замість носа та з двома обгризеними костомахами, що стирчали з рота.
