стягла морду до темного вікна, до якого, як їй здалося, заглядав хтось чужий, і завила.
— Він помирає, Тітко! — мовив хазяїн і сплеснув у долоні. — Еге ж, еге, помирає! До вас у хату зайшла смерть. Що ж нам робитоньки?
Блідий, збентежений хазяїн, зідхаючи й хитаючи головою, вернувсь до себе в опочивальню. Тітці було моторошно зоставатись по-ночі й вона пішла за ним. Він сів на ліжко й кілька разів проказав:
— Боже мій, що ж робити?
Тітка ходила побіля його ніг і, не тямлючи, чого це їй так тоскно та чого всі так турбуються, та силкуючись зрозуміти, стежила за кожним його порухом. Хведір Тимохвієвич, що рідко коли й кидав свій матрасик, і собі ввійшов в опочивальню до хазяїна й почав тертись йому коло ніг. Він струшував головою, буцім би хотів витрусити з неї важкі думки, і подозріло заглядав під ліжко.
Хазяїн узяв блюдечко, налив у його з умивальника води й знов пішов до гусака.
— Пий, Іване Йвановичу! — промовив він ніжно, поставивши перед його блюдечко. — Пий, голубчику!
Та Іван Іванович не ворушивсь і не розплющував очей. Хазяїн пригнув йому голову до блюдечка й утокмачив дзьоба у воду, та гусак не пив, ще ширше розпустив крила і голова його так і зосталась лежати на блюдечку.
— Ні, вже нічого зробити не можна! — зідхнув хазяїн. — По всьому. Пропав Іван Іванович!
І по лицях йому покотились униз блискучі крапельки, які бувають за дощу на шибках. Не тямлючи, що таке, Тітка й Хведір Тимохвієвич тулилися до його та з жахом дивились на гусака.
— Бідолаха Йван Іванович! — казав хазяїн, зідхаючи сумно. — А я ж мріяв, що на весні повезу