знала, що швидше заснеш, швидше й ранок прийде. Та враз недалеко неї розлігся чудний крик, що змусив її кинутись і зірватись на всі чотири лапи. То крикнув Іван Іванович і крик його був не той балакливий та довідний, як звичайно, а якийсь дикий, пронизливий та неприродній, схожий на рипіння брами, як її відчиняти. Нічого но-ночі не роздивившись і не розібравши, Тітка почутила ще більший острах і прогарчала:
— Ррррр…
Збігло чимало часу, от скільки його треба на те, щоб добру кістку обгризти; крику більш не було. Тітка по волі була заспокоїлась і задрімала. Їй приснились два великих чорних пса з космами торішньої шерсти на стегнах та на боках; вони з великого цебра прожерливо хлептали помиї, од яких ішла біла пара та дуже смачний дух; зрідка вони оглядались на Тітку, щирили зуби й гарчали: — «А тобі не дамо!» — Та от з хати вибіг мужик у кожусі й прогнав їх батогом; тоді Тітка підступила була до цебра й почала собі хлептати, та тільки мужик пішов за браму, як обидва чорні пси, загарчавши, кинулись на неї, — і раптом знов розлігся пронизливий крик.
— Ґе! Ґе-ґе! — скрикнув Іван Іванович.
Тітка прокинулась, зірвалась і, не сходючи з матрасика, аж заходилась, виючи та гавкаючи. Їй вже здавалось, що це не Іван Іванович кричить, а хтось инший, чужий. І чогось і в хлівці знов рохнула свиня.
Та ось зачовгали патинки, і в горничку ввійшов хазяїн у халаті й з свічкою. Мерехтливе світло заплигало по брудних шпалерах і прогнало темряву. Тітка побачила, що в горничці нікого чужого нема. Іван Іванович сидів на підлозі й не спав. Крила у його були попущені і дзюб роззявлений і загалом він мав
