— Тітко, на місце! — гукнув на неї незнайомий. — Цить мені!
Робота Івана Йвановичева не стала на стрілянині. Цілісеньку ще потому годину незнайомий ганяв його круг себе на припоні й ляскав пугою, а гусак мусів плигати через бар'єр та крізь обруч, ставати гопки, тоб-то сідати на хвіст і вимахувати лапками. Каштанка очей не зводила з Івана Йвановича, завивала з утіхи й кілька разів починала бігати за ним, гавкаючи на всеньку пащеку. Уморивши гусака та й себе, незнайомий витер піт з чола й гукнув:
— Маріє, а поклич-но сюди Хіврю Йвановну!
За хвилину чутно стало рохкання… Каштанка загарчала, напустила на себе дуже зважливий вигляд і про всяк случай відступила як-найближче до незнайомого. Двері одчинились, до хати зазирнула якась баба і, щось проказавши, впустила чорну, дуже нечепурну свиню. Не вважаючи аж ніяк на Каштанчине гарчання, свиня підвела до-гори свого п'ятачка й весело зарохкала. Видимо, їй дуже було втішно побачити свого хазяїна, кота й Івана Йвановича. Як вона підійшла до кота й злегка штовхнула його по-під живіт своїм п'ятачком і потім про віщось забалакала до гусака, то в її рухах, у голосі та в тремтінні хвостика багато вчувалося добротливости. Каштанка одразу розібрала, що гарчати та гавкати на таких суб'єктів — не варто.
Хазяїн приняв її й гукнув:
— Хведоре Тимохвієвичу, прошу!
Кіт звівся, ліниво потягнувсь і неохоче, немов яку ласку велику роблючи, підійшов до свинки.
— Ну-с, почнемо з пирамиди єгипетської, — почав хазяїн.
Він довго щось розказував, потім закомандував: «раз… два… три!» — Іван Іванович за словом «три»
