Сторінка:Чехов А. Каштанка (1929).djvu/14

Цю сторінку схвалено

бер… У незнайомого нічим не душить, у столяра ж у кватирі завжди стоїть туман і пречудово пахне карюком, лаком та стружками. Зате незнайомий має одну, та й не малу, перевагу — він дає багато їсти і, треба ж по правді казати, коли Каштанка сиділа перед столом та солоденько на його позирала, він ані разу не вдарив її, не затупотів ногами й так таки ні разу не гуконув: «Пі-шла геть, проклятуща!»

Докуривши сигару, новий хазяїн вийшов і за хвилину повернувсь, держучи в руках маленького матрасика.

— Гей ти, пес, ходи-но сюди! — мовив він, кладучи матрасика в кутку біля канапи. — Лягай тут. Спи!

А тоді він погасив лямпу й пішов собі. Каштанка розляглась на матрасику й заплющила очі; з улиці донеслось гавкання, і вона хтіла була відповісти на його, та враз огорнула її знечев'я туга. Вона згадала Луку Олександрича, його сина Хведорка, захисну місцинку під варстатом… Згадала вона, що довгими зимовими вечорами, коли столяр стругав або в-голос читав газету, Хведорок звичайно грався з нею… Він тяг її за задні лапи з-під варстата й виробляв з нею такі штуки, що у неї аж в очах зеленіло та боліло по всіх кісточках. Він силував її ходити на задніх лапах, робив з неї дзвона, тоб-то смикав дуже за хвоста і вона скавучала й гавкала, давав їй нюхати табаки… Надто мордував її отакий фокус: Хведорок прив'язував до ниточки шматочок м'яса й давав його Каштанці, а тоді, коли вона ковтала, він, аж заходючись сміхом, витягав його назад із її шлунку. І що яскравіші згадки були, то голосніше й тужливіше скавучала Каштанка.

Та хутко втома й тепло подужали її смуток. Сон її зморив. В її уяві забігали собаки: пробіг, між ин-