А коли рожеве сонце спускається за темну землю, й закриває своє обличчя сірим покривалом, тоді я дивлюсь на нього так, як колись дивились ми обоє.
І здається змученому мені, що ти й зараз, як і колись, стоїш поруч мене.
Але це омана.
Вечірньою тугою сповняється серце моє. Сірі тумани заховали вечірнє сонце, і мені здається, що тебе я не побачу.
Поміж листям молодої тополі до моєї кімнати зазирає соромливо ясновидий місяць.
Мій ясний місяцю! ти розкидаєш скрізь своє срібне проміння.
Мені здається, що й її око милується твоїм світлим обличчям. І мабуть через те душа моя сповняється сумом вечірнім, як повен ти на тлі темно-синього неба.
Там, між лісами, де жевріє в тумані Бог, де сумно плаче спів сови, я вийду на високу кручу. Я гляну на місячні простори і побачу дивні дива. Переді мною встане моя змучена матір. Білою запаскою вона витре свої заплакані очі і замість сліз на запасці буде кров.
Руда жовч обіллє моє серце; мій розум сповниться гнівом великим, і з моїх грудей вилетить вигук ненависти…
Коли-ж хвилюються жита, як море у степу, і колоски шепочуть, схилившись одно до одного, я чую ніжний голос твій. Мій зір купається у хвилях степових, і там шукаю я тебе. Мені здається, що в хвилях житів сивих ти струнко йдеш, схиляючись часом, щоб блавату блакитного зірвати на вінок.
Високо в небі пісню слави співає жайворонок, і я хочу, щоб та пісня належала тобі. Ти мабуть не чуєш її.
Шумить шуршавий очерет. Болотяна пташка скиглить понад ним, а хвилі Гнилоп'яти плескаються, залицяються до нього. Там, по той бік блискучої смуги, понад житом прослався чорний дим, і потяг прошумів колесами своїми.
І спогади мої про тебе також десь зникають, як тая Гнилоп'ять поміж очеретами. Та лиш не чорний дим, а світлу смугу річки той спогад залишив мені про тебе слід. Я в нього пірну, і будуть хвилі срібні приємністю кидать на мене свою вогкість. Я почую у плескові тому велике слово:
— Любов.
м. Бердичів, 1926.
