І глитаї“ — скінчив за них Іван, —
„Розбійники, злодії, галапаси,
Болиголов, отрута і дурман.
Гидке хробацтво, на наживу ласе,
Народу нужа і народу бризь,
Тілесна гниль і духа паріяси“.
І крик страшний вони зняли в цю мить
І почали шипіти, як гадюки,
І ригати на його жовч і їдь.
Мовчав. Та біль надлюдської розпуки
Щось вивертав у йому до основ,
Як грім, що дуба роздира на штуки.
Аж кліть грудну на двоє розколов
І м'яса шмат шпурнув йому в долоні,
Що димився й ронив перлисту кров.
Як плід живий, що в материнській лоні
З любовних снів почався і достиг,
І, видертий на світ у муці й стоні,
Стрічає гущу загадок страшних
Тривожним, першим, безпомічним криком,
— Так з того серця крик прорвавсь і стих.
Іо він почув, як сил прибоєм диким
Його рвонуло вверх і він росте,
Росте титаном, обром огнеликим.
І вздрів, що бідне кволе серце те,
Мов у кліщах затиснене у жмені,
Пучнявіє і полум'ям цвіте.
А того полум'я мечі черлені
Прорізують, рубають тьму, і в тьмі
Вирубують вогнисте слово: геній.
Пора: — сказав, і рамена міцні
Мов сталеві підойми вгору вигнув
І молотом завдав удар стіні.
Здригнувся мур, задвиготів, підплигнув
І градом тіл, рамен, плечей, голів
У глибину струї слізної ригнув.
І знов удар, і знову град летів
І в бистрині прозорій та кривавій,
Не досягнувши дна, горів і тлів.
