Не піддавалась тим сльозам скала та,
Була міцніша, як сліпе живло.
І він пізнав, що це стіна проклята.
Бо як ні било, скільки ні товкло
У неї кляту горе те жіноче,
Вона все гордо зводила чоло.
Тоді він вчув, що тиша щось шепоче
І на стіні навислій спостеріг
Мов обриси облич, уста і очі.
Коли-ж іще сильніше зір напріг,
Пізнав, що струмень той огнистий прямо
У ті хавки навшир одкриті біг,
Мов у безодню, ненаїстну яму,
Аж захлипались їх гидкі пельки
Від струй — цього сцілющого бальсаму.
І видко ці гіркії сліз річки
Були для них ситним, поживним миром,
Бо всі були товсті, як пацюки,
Годовані картоплею і чвиром,
А тускні очі їх, немов блини,
У маслі, плавали оброслі жиром.
Аж ось його побачили вони
Й жахнулися немов од світла сови,
Аж сопухом війнуло із стіни.
Перемагаючи нуду, питав їх: „Хто ви?“
І вчув одвіт: „Ми рідні, ми свої,
Ми величі народньої основи.
Ми лицарі, вельможні, ми князі,
Ми смирні слуги божі, ми гетьмани,
Ми блеск історії, ми сіль землі.
Ми ті, котрих прославили бояни,
Ми ті, котрих народ на верх підніс
Вести його у майбуття незнане.
Ми ті, котрим на сліпо вірить низ.
Ходи-ж і ти, пристань до нас від нині.
Глянь, як нам страшно жаль народніх сліз,
Як ми їх не даєм на жир чужині,
Глянь, як ми дбаємо про їх талан,
Які шляхетні ми й які ми… „Свині
