|
ВАСИЛЬ БОБИНСЬКИЙ |
Немов пливак, знесилений, охлялий,
Що довго плив, і вже близький мети,
Попавши в вир, що розбиває скали,
В зрадливій тоне глибині води,
Мов сонця круг, похилений над обрій,
Що котиться, паде нестримно вниз
І людям шле свій усміх теплий, добрий,
Обмитий сяйвом пурпурових сліз,
Мов робітник, що покінчив роботу
І, в'яжучи свою майстерську снасть,
Свій твір, цей плід свойого труду й поту,
Останній раз ще поглядом обдасть, —
Так танув, так одходив, так прощався
З життям, з людьми, з роботою — Іван.
Згасав пожар, що в небеса вдирався,
Нестримно гаснув, потахав вулкан…
Той гордий ум, що бунтувався богу,
Що нівечив цей твір безтямних рук,
Що голосив: Ти — вічний — встав з нічого.
Ти тать — не цар — людей, їх крови й мук.
Той гострий меч подвижницького слова,
Той титаничний молот дивних діл,
Що ним низька, погорджувана мова
Вогонь палкий кресала з мертвих тіл, —
Той велетенський гнів, що півстоліття
Гнучких рабів бичем погорди бив,
Що їм вплітав терни в вінки і квіття,
Бо так безмежно нищих полюбив, —
Те все тепер — клубок охлялих нервів,
Стражденних м'язів і пригаслих віч —
Життя кидало на поталу червів…
Згасав пожар… П'ялась до скоку ніч…
Зустрінув з насміхом ворожку-смерть.
Ще раз повів у світ своє коханнє,
Що серце ним навагоніло вщерть.
