Гордій все стояв. Так радісно було. — „Ех, чорт візьми, гарна таки штука, — життя . Ще так недавно ген в лісі ревли гармати. В альтанці, що виноградом сповита на кручі — сидів за кулеметом… Палав у темряві міст. Було трівожно і чомусь сумно. А руки, мов приросли до сталевої собачки.
— Гав-гав… Тк-тк-тк…
Ліс стогнав чи реготався…
Ще так недавно було те, і ось — діти наші на нашій дачі. Сонце… Усміх очей…
Десь він наче бачив її. Де? Може в ваґоні, на мітингу колись, може ві сні. Хиба це важно? „Ах, гарне життя! Пройдуть літа. Вкупі з убогими стріхами, тинами — сконаємо ми“. — Думалося Гордієві: — „Ми, зіпсовані життям з лепом вікового бруду. (За вухами. На серці). В країні майбутнього инші будуть люде — оці маленькі діти… Прийде ранок, зійде сонце й здивовано роскриє очі — не впізнає… Заясніє радісно: — „Я — вам!“
Буде-буде. Радість пручалася в грудіх, вирватись хтіла чи сміхом, чи криком ясним.
Гарно. Так молодо ж пахло із степу. А очі ясно всміхалися… (Де він бачив її? Може ві сні?)
За селом зразу ж обсипало його немов скляними трісочками. Дзвінко й прозоро. (То — жайворінки). З боків ріллі. Де — прищуваті, де — чепурненько боронами розчесані. Зеленіла озимина. Навкруги скрізь по степу муравками метушилися люде. Ось понад шляхом мужик в облізлій салдатській плетьонці дряпав ралом. Шкапа — кістяк, обтягнутий шкурою.
— Ньо, здохла була б! — і товстим пужалном він періщив її по ребрах: — ньо, стерво!
Кобильчинка забито пленталась помалу. Ось-ось упаде. Різко ляскало пужално. А з під рала виверталися шматочки сухої шкірки землі. І вся вона, здавалося, незадоволена тремтіла образливо. Як соковита жінка під безсилими ласками кволого мужа.
Ех, хліборобе — хліборобе! Аж кричить, треба тобі „штейнаховської“ операції. Щоб не трудив руки собі ти пужалном. Від сонця до сонця не шкрябав свого нещасного шматочку степу. Спітнілий і в'ялий від утоми. Битими шляхами під осінні дощі, під хуртовину не плентався б з дітьми попухлими кудись, як в „обітовану землю“, на врожаї. Щоб не було цього. А щоб радісний і гордий своєю міццю батував залізними кігтями землю. Ревом видресованих тобою страховищ — машин будив опалеві далі. І щоб простори ясно всміхалися до тебе, а ти — до їх…
Треба!
Під ліском орав волами батько. Дійшов краю — став.
— Хай відсапнуть, Іванько.
