„Це ж божевілля“, — подумав.
Упав горілиць, заклав руки за голову. Замислився.
— Невже я так розхлябався? Ай-ай! Це ж божевілля. А колись же…
На повіках, як на кіно-екрані — один малюнок, ще… і побігло, місцями вицвілою, місцями пошматаною лентою, його життя.
… Клекоче натовп. Грізними хвилями котиться по бурковках. 3 криками нестримними, що злотними словами врізались в червоні полотна.
— Смерть паразитам — гнобителям!
— Життя — нам!
І його, Гордіїв крик дзвенить в тому акорді — крикові маси. І він іде в ногу з червоною товпою. З усіх боків тиснуть гарячі тіла зі стиснутими зубами. (Смерть або перемога!) ідуть. Спереді — чорне страховище смертно плюється залпами… Він не почував тоді себе, як „я“ лише. А ми — я, і я — ми. Поруч нього скалкою гранати розбило череп комусь. Гордий ще дужче стиснув зуби. Бо то була рана і біль його…
… Цокотять ешелони в холодному степу. Далі — далі… Ближче — ближче…
— В цеп!..
І грюзнучи в снігові з ґвинтовками в закляклих руках сунулись гостро-баґнетні. Степами, що хотілі вільними бути. (Гордій — там). В селах — „Спаси вас, Боже!“ — Хрестили матері. Батьки гордо підіймали голови. — „О, діти! Ну ж, ну — нажміть!“ Дівчата стрічки кріваві на груди чіпляли, до сірих шинель. А очима і в радості й в сльозах надію та завзяття до самого сердця чіпляли…
Чітко татакали кулемети. Тріскотіли ґвинтовки. На снігу — червоні плями. І червоні плями все вперед-вперед…
… Шпиталь № 893. Бліді обличчя по ліжках. Тиша. Де не-де — стогін. Хтось у куточку в сутінях оповідає, як „ми“ „їх“ гнали… А за вікном — життя. Снують люди з портфейлями, з кошиками, з ясними очима… На розі, ген, дівчатко усмішки весняні із степу принесло.
Ах, швидче б у життя!
— Е вам, товаришу… глядітись треба, а то…
В'януло сердие від жалю.
… Так-так… Так-так… — вистукують колеса поїзда.
Перед очима бігло назад, немов гналось одне за одним — ріллі, гаї, села, роскриті покрівлі, сірі обшарпані голодні люде по станціях, шляхами… Далі — ніч зоряна. На леваді — гармошка. Сміх. На березі наструнена постать дівоча…
На дзвінниці вдарило раз-удруге. Гордій підвів голову.
— Так пізно? — і раптом принишк-прислухався. — „Туп- туп“… Хто се сказав? Гарно. Пішов світ за очі, згас. Хіба й собі так: „Туп… Туп..?“
