тіло, злитись як одне тіло… І от приходив доктор, мама була мертва, бліда як смерть, і її одкачували. А я тоді йшла терпіти. Підходила до дверей, закладала свою лапку в щілину і потім давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб боліло. І тоді, знаєте, мені було лекше. Це радість терпіння, бабусю!
Змовкла, і ще сказала:
— Це радість терпіння, бабусю.
… На Поярних посьолках темрява. Зрідка виють пси, зрідка прокинеться брук. — В кімнаті вохко, жевріє каганець.
… І в цей час на другому кінці города, за рікою Дема стоїть біля мольберту, потім підходить до вікна і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрівлями. Навпроти в кабачку „Дайош“ раз-у-раз одчиняються двері і випускають і впускають (як це в Горкого?) — „безпокойних і іних“.
Дема знову підходить до мольберту і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Дядя Варфоломій спитав: — „Де тут у вас політичний огляд кажуть? Думаю завтра піти“. Стефан сказав: — „Не знаю. Я, дядю, в політичних ділах не фаховець“. — „А хто-ж ти?“ Стефан мовчав. Дядя Варфоломій розгнівався і ліг спати. — Спить.
… Стефан, як і завше після роботи, спокійно читає газети і щось заносить в щоденник. — Повернувся. Тихі розумні очі, як у оліня, уважно дивляться крізь окуляри.
… — Демо, покинь! Лягай спати.
— Ні, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. І от — мої пензлі лежать.
Стефан усміхнувся:
— Знову за своє. Чудний ти, Демо.
Тоді Дема кидається до столу і жагуче говорить:
— Образливо оце: от ти такий собі Стефан, маєш такий же світогляд, як і я. І чого-ж твоє життя так тихо, лагідно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не ідіот, ти не віл…
— Дякую за комплімент!
— Дякуй не дякуй, а це правда. І от виходиш ранком спокійно на роботу, потім спокійно йдеш читати лекцію, потім читаєш газети а потім говориш про глибину… Що це?
Стефан ще усміхається, підводиться і дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрівлями.
… — Я, Демо, бувший математик, фізик. І я знаю, скажемо, ціну Декартової системи координатів… Лягай спати. Я теж, втомився.
.. Проходили шумно по вулиці натовпи — з опери, — і зникали по-одинці у вохких масивах весняної ночі.
