… І от сидить Вероніка і робітниця Христина.
Це з тих Христин, що можна бачити на сторінках „Комунарки України“. Це та, про яких кажуть: „без хреста на груді і — з чим в грудях?… Це з книги дум народніх: „Ой, вмірав Бармаш та вмірав старий“.
— Із другої книги дум народніх: —
прийде гряде час: забармашать посьолки, машини, заводи, оселі. Забармашить земля. — „Ой, вмірав Бармаш та вмірав старий“. І як музика польових просторів ллється ця надзвичайна аґітація. Ходять бояни невідомих комун і співають вечірню молитву, коли жевріє свіча загірнього сонця:
— … Слава в верхів'ях революції і на землі радість.
… Отже сидить Вероніка, а Христина підбірає своє сиве волосся. І каже Христина:
— … Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призидум, що в тебе, нема нікоторої правди? Буржуй ти — і больш нічого. А що я безпартєйна, то я на тебе плюю, потому как ресефесер не призидум, а делегацкоє собрания. Должон за правду стоять.
… Вероніка сидить, нахиливши голову.
На каланчі горить огонь, відтіля чути неясний клекіт із Слобожанських степів, що оточили город. Весна.
|
І лине сторожкий клекіт по туманних шляхах. І співає боян вечірню молитву, і каже слово „о полку“ людяности: — за морями, за лісами, за широкими трівожними ланами лежать золоті піски і блукають там отари здійсненних бажань, і чути вже шум — то зграями линуть на захід. І кажуть з тоскою: — Чи скоро, горлице? І розбігаються мислі по древу, по степах, далеко, за невідомість. |
|
— Боян змовк. |
… Вероніка сказала:
— Бабусю, мені хочется ласкати ваше сиве волосся.
|
— Христина сказала: |
— Товаришочок! Чого ти така сумна стала, змарніла зовсім. Парубчину тобі треба. Ой, бачу, парубчину! Не дарма весна пливе.
Вероніка сіла біля Христини і перебірала її сиве волосся.
… — Знаєте, колись в дитинстві у моєї мами були обмороки. І от я бігала за доктором. Так бігала, що аж вітер свистів. Я, знаєте, дуже кохала маму. І мені хотілось її закохати, зовсім, щоб мене не було. Ляжеш біля мами, притулишся до неї і так щільно, що хочеться влізти в її
