— Софістика! Софістика!
А Христина, що випадково зайшла сюда каже:
— А ти б чого хотів?
— Як чого?
— Якого хвістика?
Христина сіда бабуся і мудрих слів не розуміє.
Тоді, звичайно, тріумфує Вероніка. Дядя Варфоломій розмахує руками і —
- — бац!
— побіг на вокзал, не попрощавшись, на дачний потяг, щоб знову на закинуту станцію, в ортечека приїхать і випити там з далеким знайомим чаю, а потім уже до-дому, на заняття.
- … І знову кімната. Десь проходять вітри, десь стоять пругкі сніги. І от раптом за вікном димить туман. На сивім фоні, в імлі, маячить постать. Це Дема. Дема стоїть біля мольберту і з мукою дивиться на лінії. Він каже! — „Коли я нарешті напишу картину?“.. А далі проходить міська ніч, десь трівожно б'ється калатушка нічного сторожа. Потім калатушка змовкла. Иде світанок анемічний, матовий, зажурний. Дема стоїть біля вікна, здавивши голову, під очима лежать синці і погляд його блукає. — Дядя Варфоломій питав: „Стефане, чи не збожеволів він?“ „А Дема підійшов і написав: „Мане, факел, фарес“…
- … Десь закричала Вероніка.
|
|
- Дядя Варфоломій прокинувся.
Чорт знає що лізе в голову! Це ж було так давно! Хіба Вероніка та? Дядя Варфоломій каже тихо, ледве чути: — „І слава богу!.. — Потяг мчить“ — У дяді Варфоломія одна радість: сестричі, і він давно вже ховає теплу надію, що змовкне нарешті дзвін шабель і тоді — засвітить хтось своїм сміхом в цім домі, що на Тарасовій вулиці, вище гімназії в тихім повітовім місті… Чудово! Божественно: в кімнаті музика — це співає тиша свої тихі мелодії, за дверима садок і пищить птичка: „чик-чирик! чик-чирик“! А хтось каже: — Дя — адя! — нароспів і тьохкає солов'єм серце. Дядя Варфоломій ще згадав телеґраму. Ще раз вийняв її з кишені, полапав пальцями в темряві ваґону і зітхнув з полегкістю.
… Потяг мчав на північ. Стукали одноманітно колеса. Знову дрімалось. Тра-та-та-та… Тра-та-та та… І тут смерділо прокисло, а вітер рвався в щілини.
