Навряд чи можна назвати Макса Нордау навіть націонал-лібералом, оскільки с-під його пера виривались рядки подібні до міркувань про більшість та меншість у „Парадоксах“: «Одинокими правдивими новаторами, що їх знає історія, були просвічені деспоти, про яких мріють консервативні історики. Навпаки, революції, що виходили з мас, нестримно вертали до загальних місць. На обгортці реакційної книжки треба би було містити не портрети Фридриха Великого і Йозефа II, тільки портрет одного з демократів 1848 року у характернім брилі цієї епохи. Коли-б реакціонери були сумлінні та справедливі, то їм слід би було визнати барикади за підвалину державної та суспільної будови“. Якщо зміст політичної думки Макса Нордау є остільки бідний та реакційний, то на чому міг всеж таки грунтуватись безсумнівний успіх його в широких колах інтелігенції.
Наперед всього треба внести з мотивів справедливости деякий коректив до того, що було сказано раніш: твори Нордау є перейняті тоном незгоди з думкою загально вживаною та пофарбовані пародоксальністю.
Оті саме властивості, що здебільшого припали навіть на долю остільки незначних тем та, хоч і важливих, але узятих ніби збоку і розроблених у повітря, — всеж таки могли викликати у читача наслідки протесту і, розвиваючи в цім напрямі, що правда, до якоїсь міри формально-критичні здібності людини, давати певні результати на випадок, коли сам читач переносить ці властивості і цей метод критики Нордау на правдиво життьові теми.
На підставі згаданих промов Макса Нордау на конгресі сіонистів та нарисів з Паризського життя можна міркувати про політичні та суспільні симпатії Нордау.
У инших творах, як от: „Умовна брехня культурного людства“, „Парадокси“, „Хвороба часу“ та „Виродження“ — Нордау виступає як популярний вчений та мораліст, що має на меті прикласти останні висновки психіатрії, з'осібна учення Ломброзо про генія та божевілля, до оцінки громадських та літературних явищ.
Не дивлячись на наукову підготовку автора, по спеціальності лікаря-психіатра, праці Нордау мають характер дилетантизму і подібні до теорій, пошитих білими нитками.
В тім напрямі Нордау виявляє надзвичайну „легкість пера“. До виродків він зараховує між иншим Ібсена, Е. Золя та Л. Толстого.
Через такі неприродні перебільшування Нордау, де далі його читаєш, починає втомлювати; і навіть позитивні формальні прикмети письменника: діалектичний дар, своєрідні підходи і спосібність одверто торкатись дражливих тем — поступово перероблюються на софістичні потуги та факти.
Найбільшою популярністю, користувалася драма „д-р Кон“, в якій Нордау виступав як романіст та драматург, Тут
