|
Душила клубом вохким вовни,
Що проковтнуть його не було сил,
Не то щоб словом захищатись.
Невже ви, сльози, нестихомирите мене?
Невже жаринами не упадете
До душ моїх ациге темних?
Вертався ще і знов був сам.
Дули гомоніли,
Жінки дрімали коло огнищ,
А ті, що знали у газетах,
Всіх научали мирно ждать.
А потім ради з козаками,
Де офіцери і погони,
І знову фронт,—
Та тільки вже на північ.
Чутки пішли, що впав Керенський,
Що там біднота піднялась.
Тут Церетелі промайнув через аули,
Як кинутий вуглик, що тухне.
Та кличі власного, свойого
Задушували внучою ці вісти:
Поверх ішло і покривало
„Кавказ — кавказцям, гори — горцям,
Земля адиге—адигейцям“.
Вже близько десь гріміло
Увся Кубань в червоних блисках
Зіп'ялася на ноги бунтівничі—
Нехай ніхто не тисне бідних!
В той час Іскандер утікати мусів,
Щоб головою не накласти,
Та радість в горлі лоскотала,
Що близиться вже воля бідним,
Що землі переділять рівно всім.
Вже гуркотав гнівливий грім,
Коли в одчаєві старшинськая ненависть
Його ловила навіжено—
Прийдуть таки, чекав!
І ось ізранку змовкнули аули.
Немов глухі страждання проковтнули
Відважним як і чулим серцем.
Розбіглися по горах ті,
Що билися на північ.
Вернулися у саклі новобранці.
І раптом проскакало десять верховинців—
Патрони пасмом на плечі,
Нагани у руках...
А потім ще —
І далі хвилювались коні
Ах-ах...
Запихано...
Що буде: радість, жах?
В той саме час
Іскандер поспішав в оселі.
Розбіглися багаті —
Страху не мав.
Увесь захват,
Щоб зустріти і... ах!
Там у розсілині засіли:
Tax тарах-тах—
І закипіли шолохом гаркавим кулемети.
Але аул затих,
Ждав граду і грози.
Напружено години йшли,
Натиснуте скрипіло сонце в небі.
Собаки змовкли,—
Ждало все...
І раптом ростяглися дикі крики,
То вже по саклях кинулись салдати
Вбивати, нищити.
Останню зброю, хліб, овець
Загарбати під себе рвались.
Дітей натаєм краяли крізь очі,
На батька—шаблю і багнет.
А матір молоду
За коси і—в хліви,
А там робилося,—
Ой, нене!
Не одірвать од щілки голови,
Закляклої над гаком шиї.
Там стогони з прокльонами
|
