ство: „робітниця сама є надзвичайно брудна, так само брудною є і її білізна… Вона має усі інстинкти, усі дурощі, усі вади багатіїв, до того ще й грубість… Ця моральна карикатура, цей огидний продукт поступового трьохвікового псування світового міста та однобічної цівілізації складає середній тип робітниці Паризських робітничих кварталів і дуже легко уявити собі, який вплив має чинити подібний елемент на життя у Беллевілі“. (Але хто инший, як не оці жінки боролися на барикадах поруч з чоловіками та виховували їх з дитячих років? К. Д.).
„Вдома у робітника панує, звичайно, величезне безладдя і огидний бруд“ і т. и. і т. и. Можна би було повиписувати багато і инших цітат, але основне відношення письменника до робітників і без того є вже ясне: на кращий випадок ще нетямущий індеферентизм. Звідси цілком зрозуміло, чому Максу Нордау доводиться дивуватись, як то „усі розчарування та гіркі спроби не могли загасити революційного вогню цього населення, що його членів можна знайти серед офір усіх барикад“.
Але, якщо в обсягу соціяльних питань оці та подібні до того міркування, роскидані по других місцях його творів, становлять Макса Нордау на барикадах не поруч з славетніми Беллевільцями, то остільки ж неясною є позиція письменника і відносно внутрішніх буржуазних угруповань.
„Коли б агітатори та шанолюбці“ (курсів мій К. Д.) того вимагали, Беллевіль ще й тепер би готовий був озброїтися задля захисту великих слів: Свобода, Рівність та Братерство. Беллевіль похмуро дивиться на багатий Париж, що лежить біля його ніг зо всіма своїми скарбами та всім своїм блиском, а Париж боязко поглядає на обурений Беллевіль, що чорніє на його обрію, ніби грозова хмара, що несе грім та блискавку“.
Під час останнього французського кризису, в літі 1877 року здавалося, що знову надійде гроза, але в останій мент було побудовано громозвід в особі міністерства Дюфора, і Беллевіль не зійшов на рівнину з своєї височини. Далі, замісць виявити своє відношення до цього цікавого факту, дати своє реагування на спробу буржуазії кинути милостиню пролетаріятові, Макс Нордау, після капризного зигзагу, переходить до книжки Теофіля Готьє „Капризи та зигзаги“ і, залишаючись політичним сфінксом, росповідає пустяковий анекдот про пацюків Монфуко та про Гаусманови окраси, що їх розігнали; але ні жадного слова про те, що, перебудовуючи Париж, Гаусман виконував завдання Наполеона III — утворити як несприятливіші умови задля бійки не вулицях. В останній цітаті виявився увесь Макс Нордау: багатство образів, — бо ж хіба не є яскравою оця картина буржуазного Вавилону в підніжжу грізного, вкритого димом, пролетарського Синаю, і хіба ці образи не виявлено з майстерністю стилю, що її ще не переважено, — але одночасно яка бідність на думки та яка реакційна суть!
