|
Але хто спільною луною
Роскида запал за одчай?
Вони заснуть для нас
(Ні гомону, ні звуку!)
Оці міста, де світло без огню.
Нас не почують,
Нам не допоможуть.
О, крихто кинутих аулів,
Ти велитенських здвигів не пізнаєш,
Бо ти мала в своїх шуканнях,
Бо ти не з'єднана у спільні рухи,
Які поміж горами мусять буть.
Тебе зітруть у поступі великі юрби.
О, моя сило, моя творча сило,
Ти тягарем легла мені досмертним—
Не скину я тебе,
Не кинеш ти мене.
Ти біль несеш мені:
Мене ж ніхто не чує,
Моїх—твоїх думок,
Моїх—твоїх бажань.
На мову мілійонів
Ніхто не перекаже.
Ніхто не схоче знати про адиге,
Що мають серце, розум і огонь
Що мають голос—клекоти орлині,
Співця, що груди рве
Посеред скель німих.
Іскандер пробував повстання роспочати,
Як мандрував один
По всій країні гір.
Яле його зовсім не розуміли,
Не те щоб кабардинці,
Я й близькі коренем
Відважні натухайці.
Шепсуги, мов сова на сонці,
Очима лупали з нерозуміння,
Коли захрипле слово
Про волю рокотало.
Трагедія то велитня була,
Таланта, що затиснутий у межі крагілі мови,
Не міг роскидати проміння парусами,
Бо невеличка нація родила
Таку громохку силу.
Тільки випадок міг
За сотні літ колись
Підняти із низин засмоктане літами
Живеє слово волі та повстання,
Коли вже пізно буде,
Чи зовсім і не треба.
Чекай, поки то прийде велитень колись
З широкими просторами своєї мови,
Що знатиме язик адиге вірних.
Та ще захоче він, чи ні,
Ту давнюю старовину
Із пороху підняти?
А може, що й ніколи?
Так і умре живеє слово,
Як рибка молода гданської породи
У пляшці заткнутій.
Задушиться в малому,
Не розростеться в силі;
Не вибухне вогнем,
А вся зотліє у безумстві,
Перегорить в середині, в собі,
Як вугіль під землею.
О, скільки геніїв
Пішло од нас у безвість,
Не маючи повітря
Та розмаху для крил!
Не підійти переказать
Для сотень мілійонів
Сирих, лукавих душ.
Оточення ж мале—
Підземна темінь шахти,
Що проковтнути жде
Десь кожний справжній звук.
І для творця—то смерть—
Тьма коридорів підземельних,
|
