з багатьох націй, до утворення теріторії по господарчих прикметах, зовсім не зважаючи на момент національний, всупереч лозунгові про визволення нації. В наслідок цього можно сказати, що національна проблема стає правдиво загальною, універсальною, всеосяжною. Вона є нині в центрі Европейського життя. Скажімо, зараз в Рурському басейні, у центрі промислової Європи, повстає також і національна боротьба, бо захоплення Францією цього басейну в національній области полягає в тім, що французи окуппують німецьку теріторію.
Таким чином резюмуючи, можна сказати, що з огляду на внутрішні свої тенденції, на експансію капіталу, якого не зупиняють національні кордони, імперіялістична політика прямує до універсалізації національного питання, до того аби з екзотичного питання крайової Європи зробити його одною з центральних проблем європейської політики.
Тут я хотів ще раз звернути вашу увагу на те, що не можна змішувати двох епох: тієї епохи, коли складалася національна держава, яко історична база зростаючого капіталізму, приблизно 70 років назад у першій половині 19 віку, й та доба, що її ми переходимо — доба імперіалізму.
Під час війни як раз теоретики-шейдемановці спіралися на листи Маркса та Енгельса з доби Французсько-Пруської війни 71 року. В цих листах Енгельс, в боротьбі Франції з Германією, ніби виразно ставав на боці останьої. Посилалися на лист Маркса від 20 липня 70 року де Маркс сказав: «Францію треба почухрати!» — це в приватнім листуванні, що його зараз опубліковано. «Коли Прусія перемагає, то централізація влади буде корисною для зосередження німецького рабочого класу». Таким чином в добу Францусько-Пруської війни Маркс ніби висловлювався за перемогу Германії, бо ця перемога дасть можливість розвитку для робочого класу. Енгельс відповідає в листі: «Через те, що Франція перша вдерлася в германські теріторії, німці також в свою чергу зроблять інвазію на Францію, але з боку французів війна лишається більше бонапартською.» Енгельс теж займає виразну позіцію і навіть пише, що в першу чергу ходить про національне існування, потім накреслюючи програм, що ним, на його думку, повинна керуватись німецька соціял-демократія в той період, Енгельс каже, що вона повинна приєднатись до цього де-як національно пофарбованого руху, а з приводу тієї гостро-інтернаціональної позіції, що її зайняв Вільгельм Лібкнехт — батько покійного Карла Лібкнехта, він каже: «Чудернацьким є у Вільгельма оце тверження, ніби ми повинні тримати нейтралітет й не приєднуватись до національного руху, через те мовляв, що Бонапарт та Бісмарк оце одна пара».
Оці всі листи були висунуті в період світової війни, що її ми пережили, яко виправдання політики, котру з початку війни вели шейдемановці. Але тут навмисне зневажали одну обстановку, що має, одначе, рішуче значіння, а саме, що тоді була зовсім
