|
Заплакали ялиці бурштиново,
Заллялися живицею смереки,
І дуб зубами скреготав,
За тими лавами знистожених борнею,
За тими, що скотилися у море
З холодних верховин гарячим серцем,
Поранені смертельно в груди.
О, море, море,
Ти одне роскажеш,
Як тисячі в твоїй пучині захлинулись,
Як потопили їх ловці наживи,
І смерть найшли в воді,
А не в бою хоробрі.
Тоді не покорилися шепсуги,
Не уклонились натухайці:
Одні пішком з ослами і хламіттям
Пішли в Туреччину шукати долі,
А другі —
На кораблі насіли,
Мов птиці перелетні
На острів серед моря.
В Туреччину і ці дорогу прямували,
Рятуючи життя і волю,
А торгаші — грабіжники бездушні,
Отії перевізники всі кор бельні,
Вивозили їх в море і скидали,
Як кошенят за борт,
Спинивши корабля.
Не чув, не чув, ой, того лементу Кавказ,
І зойків диких не несло луною.
Вони—у морі поринали,
Як звуки у просторах,
І горе йшло на дно, до рибна їжу.
На дні здивовані істоти
Телішили рогові очі
На скорочені од жаху лиця,
Нагострені ненавистю їдкою,
А потім кидались і поїдали.
Не чув Кавказ,
Бо все нові ватаги прибували,
Як мухи обсідали беріг
І ждали черги нагрузитись.
І тих вивозили у море,
Топили як щенят,—
І падала там смерть стократ
Холодним градом;—
Рятунку не було,
А гори і не знали.
Закутались в туман
І спали,
Аж доки не прибило море
До скель Кавказу
Сотні — тисячі
Поїдених, погнилич трупів.
О, те жорстоке море! —
Але його жорстокість людство обігнало
Зрадливістю своєю, нищінням і гнівом.
Воно хоч і глухе до жалю,
А викинуло трупи.
О, тоді гори
Вже не могли й дихнути,
Ще більше у сніги зарились,
А ті з півночі зверху надушили,
І сон склонив важкі верхів'я.
Спить Кавказ аж досі“.
— „О, ні, не спить Кавказ!“
І шаблі забряжчали,
Зірвалися кінжали;
Луна з аулу
У гори знов шугнула.
А вранці на станиці
Всю вирізали знов старшину
Та козаків і чиновню про дажну.
А потім за абреками ганяли ескадрони.
І десь ходила чутка, як луна од грому.
Що то співець Іскандер наробив.
|
