Сторінка:Часопис Зоря. 1894. 14.pdf/2

— 310 —

нї на досьвітках, нї на вечерницях, щó зачинила ся собі у власній хатї, неначе та черниця у келїї, та й не з'являєть на сьвіт божий. Наталка відмагалась, як уміла, і нарештї завершила словами, що батько та мати не пускають її на гулянки. Трохи згодом дївчат наздогнали три парубки і поздоровкались. Парубоче привитання відносилось загально до всїх дївчат, очима-ж провели вони тілько саму Наталку і, шепочучи щось поміж собою, пішли далї. Незабаром дївчат наздогнав ще один гурточок парубків, а там ще один і всї вони здоровкались загально, а очима впять таки проводили саму тілько Наталку. Наталцї було занадто нїяково; вона спочувала, що лице її горіло огнем, бо, опріч звичайної соромливости, вона ще добре тямила, що в душі її подруг прокидала ся заздрість. Усе оце вкупі Наталку турбувало, бентежило і мимохіть наводило на думку про Петренка, — нїколи він не доводив її своїм поглядом до такого становища. Петренко завжди дивив ся на неї звичайненько, ласкаво, і коли запримiчував інодї що небудь, то тієї-ж хвилини переводив свої очи на які небудь иньші речі і Наталка заспокоювалась відразу. Від сльотних же парубочих поглядів вона червонїла так, що аж в очах темнїло. — „От безстидники, от сльотюги", — думала собі Наталка, та яко мога спішила скорій увійти в церкву. Але й тут не сховала ся вона від цїкавих парубочих поглядів, зоріли вони за нею і в церкві; але Наталцї все-ж таки було спокійнїйше, вона молилась Богу і пильнувала не звертати нї жадної уваги на тих, хто проходив посеред церкви, та повертав голову у її бік. Переслухавши службу Божу, Наталка швиденько поверталась до дому і раз-по-раз позирала на хутір Петрівку. Їй дуже хотїло ся розшукати очима який небудь ознак, котрий сказав би їй, що Андрій Петренко уже певернув ся. Бажаннє Наталчине було не марне, — вона запримітила, що посеред паничевого дворища стояв віз, а біля його пара коний, котрі були ще у наритниках і парували на ввесь двір. „Приїхав панич, приїхав!“ — радісно шепотїла Наталка і, від щирої, надзвичайної радости, по всьому її тїлу розливала ся гаряча кров. Наталка була така зворушена, що лице її червонїло неначе той маків цьвіт, а серце так тьохкало та било ся у грудях, що нїби хотїло вискочити. — Слава Богу! — бурмотала Наталка далї, — приїхав таки панич, приїхав Андрій Іванович!... Слава Богу, слава Богу! Наталцї не обідалось. Радісно і трівожно сидїла вона за столом та все сподївала ся, що от-от відчинять ся хатні двері і на порозї з'явить ся паничева постать. Тілько-ж сподїваннє її було марне, Петренко не приходив. Правда, він таки міркував ще дорогою, що коли приїде до дому та відпочине трохи, то перш над усе відвідає Горобцеву cїмю. Так він думав, але-ж, повернувшись до дому, спочував себе таким натомленим, що поклав зайти до Івана не ранїйш, як у вечері. Одначе, не вважаючи на такий рішинець та втому, Петренка вабило таки до Івана, або певнїйше до Наталки, бо, полежавши кілька хвилин на своєму ліжку, він підвів ся, підійшов до свого вікна і пильно задивив ся на стареньку Горобцеву хату. Що дїялось тодї Петренкових мріях, Господь його сьвятий знає; у Київі-ж він спочував себе зовсїм спокійним. В ряди-годи тілько спадала йому на думку учениця Наталя, і тілько в ті хвилини ворушило ся в душі його щось схоже на невеличку нудьгу, та разом з тим з'являло ся ще бажаннє позирнути на свою ученицю, що завжди так пильно дивила ся на його своїми великими, чорними очима, у котрих сьвітилась щира приязнь, цїкавість та жвава, дитяча нетерплячість. Але-ж вернемось до Горобцевої cїмї. Скінчивши обід, невеличка Іванова cїмя розійшла ся відразу. Сам господар, як звичайно це водить ся, пішов до шинку, щоб погомонїти там з людьми, Параска-ж узяла бохончик хлїба і пішла відвідати свого хрещеника, а що до Наталки, то ця лишилась дома: вона сподївалась, що от-от прийде до їх Петренко, а того й не хотїла виходити з дому. З хвилини на хвилину трівожливе Наталчине сподїваннє почало переходити в сум, а далї і в нерозважну тугу. Наталка дожидала Петренка не в хатї, а сидїла у дворі на колодах і що хвилини позирала на вагірєчко, на котрому стояв Петренків будинок. Після довгого і марного сподївання, На-

талка зітхнула тяжко і нарешті пішла в хату. У хатї було тихо, спокійно і Наталка, схиливши ся грудьми до столу, загадала ся знову. На дворі почало вже потроху сутенїти і поволока темряви, укупі з хатньою, нерухомою тишою, занадто згідно зливала ся з Наталчиним душевним становищем і, че рез якийсь там час, довела її до того, що по румяному, сьвіжому дївочому видочку одна за другою покотили ся буйні краплї слїз; але-ж Наталку так пильно обгорнули сумливі, потайні думки, що вона не помічала навіть, як сльози її одна-за-другою тихо падали з румяних щічок і зникали десь у широких рукавах її сьвятної, вагаптуваної та вимережаної сорочки. Наталка стояла біля столу і не ворушилась. Тим часом за вікном майнула тїнь і незабаром у cїнях зашелестїла по дверях чиясь рука. Наталка швидко підвелась від столу, повернулась до дверий і ждала. Двері відчинились і в хату увійшов Петренко. — Паничу, голубчику! — скрикнула відразу Наталка і, з надзвичайною рацістю, хутко, та несподївано, почала гаряче цїлувати Петренкове обличчє, щиро обвиваючи його шию своїми руками. Все още скоїлось так хутко та несподївано, що в першу хвилину Петренко не здолав навіть стямитись, що з ним дїєть ся, коли-ж опамятав ся трохи, то Наталка стояла вже з боку і нїби те дитя, що зробило велику шкоду, низько похнюпила свою голову. Лице її справдї палало тепер дїйсним огнем, а на щоках блищали сльози. Петренко нестямно зняв з голови свою шапку і мовчки став дивитись на Наталку. Йому хотїлось промовити до неї якесь слово, але губи його, з початком привітної ухмілки, неначе захолонули, а язик зовсїм не хотїв і поворухнутись навіть. — Боже мій! Що-ж це я зробила!? — скрикнула нарештї Наталка і, хутко закривши руками своє обличчє, вибігла з хати. Коли Наталка зникла, Петренко почув, що поза шкурою його розлило ся щось тепле, йому зробило ся душно і він опамятав ся відразу. Перш над усе Петренко обвів очима хату, а далї пробурмотав щось, надїв на голову шапку і вийшов з хати. На дворі ласкаво привитав його Кудлай; Петренко озвав ся до його, погладив рукою кошлятому, кудлаєвому лобі і став придивлятись всїх темних закутків, які тілько були в убогому Горобцевому двориці. Пильно огля дївши увесь двір, Петренко запевнив ся, що в дворі не було нїкого. Постоявши кілька хвилин, та поміркувавши, він підійшов до воріт, прочинив фірточку і зупинив ся. Через кілька хвилин на вулицї з'явив ся гурточок селян; Петренкови здало ся незвичайним стояти у чужих воротах, а того він лишив їх і пішов по вулицї назустріч тому гурточку людий. Селяни пізнали Петренка відразу: — Добрй-вечір вам, паничу! — привитали вони Петренка, здіймаючи шапки, та кланяючись. — Добривечір! — відповів панич і те-ж злегенька вклнивсь, торкнувши рукою шапку. — Уже ви, паничу, приїхали? — запиталось кілька голосів. — Як бачите! — відповів Петренко і, при цїм слові, гурточок селян розминув ся. Петренко йшов далї і роздумував. Він вагав ся тепер і не знав, що його гаразд зробити: чи йти вже прямісенько до дому, чи повернути ся назад до Наталки? Запитаннє не розгадувалось, а тим часом Петренко йшов собі, та й ішов. Нарештї він спинився, постояв, повернув ся у один бік, у другий і вже не спиняючись, повагом пішов до дому. VIII. Коли Іван з Параскою повернули до дому, Наталка їх сидїла за столом і читала якусь книжку. По правді кажучи, Наталцї було овсї читання, але-ж узяти ся за друге яке дїло вона не могла, бо саме був сьвятий вечір і робити було гріх. Сидїти-ж у хатї склавши руки не хотїло ся їй і тим більше, бо після такої зустрічі з паничем їй так соромно було, що вона бояла ся навіть зустрінутись з батьком та матірю. Наталцї здавало ся, що такий її вчинок відомий став ужене тілько батькови та матері, а навіть усьому селу, та й цього мало, — їй увижало ся, що піч, вікна, стїни, стеля — усе