вдвоє огряднішого за вас. — Та невже? — здивувався батько. — Але це так, сер. Ви — просто лялька проти його. Сюди, сер, сюди! — вже просить зайти. І батько пішов за ним, наче мавпа за болгарином. Приводять його в якусь контору, десь на задньому дворі. Там серед брудних паперів та бляшаних ящиків сидить якийсь хлопець і удає, що дуже занятий. — Сідайте, прошу, сер, а я тимчасом напишу вам свідоцтво, — каже адвокат. — Батько сів, розплющив очі, роззявив рота та й роздивляється написи на ящиках. — Як ваше прізвище, сер? — питає адвокат. — Тоні Велер. — А вашої нареченої? — Батька наче грім ударив: — Чорт мене побирай, як я його знаю, — каже. — Невже ж не знаєте? — Не більше за вас, — одповідає батько, — мабуть, можна буде вписати його згодом? — Ні в якім разі. — Ну, то добре, — каже батько, трохи поміркувавши, — пишіть міс Кларк. — Яка Кларк? — Сусана Кларк з готелю „Маркіз Гренбі“ в Доркінгу. Вона не відмовиться, коли її попросити. Я, що правда, не казав ще їй нічого, але певний, що вона не відмовиться. — Дозвола дали. Вона не відмовилась і, що ще гірше, живе з ним досі. А я так і не одержу спадщини в чотириста фунтів.
— Вибачте, сер, — перепросив Сем, закінчивши своє оповідання, — але коли я розповім оце все, мені нібито стає легше, — і, перечекавши хвилину, чи не буде яких розпоряджень, пішов.
— Пів на десяту… саме час… зараз уходжу… сказав джентлмен, що його навряд чи треба рекомендувати як містера Джінгля.
— Час… для чого? — кокетуючи спитала тітка.
— Дозвіл, найкращий з янголів… повідомити в церкві… назвати вас завтра моєю, — відповів містер Джінгл, потискуючи їй руку.
— Дозвіл! — зашарілась Рахіль.
— Дозвіл, — повторив містер Джінгл.
— Як ви поспішаєте! — сказала Рахіль.
— Поспішаю… все поспішатиме, як одружимось… години, дні, тижні, місяці, роки… поспішати!.. вони летітимуть, як пароплав… як паротяг… тисяча кінських сил… ніщо не спинить.
