Містер Джінгл упав навколішки, простояв так п'ять хвилин і встав лише тоді, як тітка обіцяла покохати його за умови, що він попередньо виведе на світ мітера Тапмена.
Подати докази мусив був містер Тапмен, і він подав їх уже за обідом. Тітка ледве няла віри своїм очам. Містер Тресі Тапмен, сівши поруч з Емілією, шепотів, зідхав і всміхався наввипередки з містером Снодграсом. Ні слова, ні погляду не кинув він тій, що тільки вчора ввечері слухала його освідчення.
„Кляте хлопча! — думав містер Вордл, що чув усю історію від своєї матері. — Кляте хлопча! Він, напевно, спав, і все йому примарилось“.
„Зрадник! — думала дівуля-тітка. — Милий містер Джінгл не обдурив мене. О, як ненавиджу я цього падлюку!
Нижченаведені рядки мають пояснити читачеві таку, здавалося б, непоясненну зміну в поведінці містера Тапмена.
Час — вечір. Місце дії — сад. По одній з алей гуляють дві постаті. Одна скорше — коротка й огрядна; друга — довга й худорлява. То були містер Тапмен і містер Джінгл. Розмову зняла огрядна фігура.
— Ну, як це в мене вийшло?
— Розкішно… надзвичайно… я сам не зіграв би краще… повторіть ще завтра… щовечора, поки я не скажу.
— Рахіль хоче, щоб я робив так саме й далі?
— Звичайно… це їй не до вподоби… але так треба… щоб не збуджувати підозри… боїться брата… каже, що безпорадна… ще кілька день… обдурите старих… нарешті — щастя.
— Вона нічого не переказувала?
— Кохає… страшенно… незмінно любить… Що переказати від вас?
— Любий друже, — стиснув „приятелеві“ руку, нічого не підозрюючи, містер Тапмен, — скажіть їй, як гаряче я її кохаю, як важко мені не бути з нею. І скажіть також, що я виконаю її бажання й захоплююсь її розумом і обачністю.
— Перекажу. Більше нічого?
