славу Дінглі-Делю — нічого не помагалося. Дінглі-делці мусили здатись і визнати перевагу маглтонців.
Незнайомий тимчасом їв, пив і безперестанку балакав. За кожен влучний удар він поблажливо й протекторально висловлював похвалу, а за кожну хибу виливав на голову винного своє незадоволення в таких виразках, як: йолоп, вайло, шахрай і таке інше. Ці поклики зробили йому репутацію великого й непомильного судді в таємницях благородної гри — крикета.
— Надзвичайна гра… здорово грали… деякі вдари чудові, — казав незнайомий, коли по закінченні матчу обидві партії зійшлись під наметом.
— А ви самі грали колинебудь, сер? — спитав містер Вордл, якого дуже втішала балакучість незнайомого.
— Чи грав? Я думаю… тисячі разів… не тут… у Вест-Індії… страшенно підгониста штука… захоплює… дуже.
— В таких скварних країнах це — занадто гаряча розвага, — зауважив містер Піквік.
— Гаряча!… до біса жарка… пекуча…… Одного разу грав матч… парний… мій друг полковник сер Томас Блазо… один з найвидатніших крикетистів у світі… Кидаємо жеребка… починаю перший… сьома година ранку… прислуговують шестеро тубільців… спека неймовірна… всі шість знепритомніли… унесли… свіжих півдванадцятка… теж зомліли… Б'є Блазо… підтримують під руки двоє тубільців… не може мене вибити… і собі зомліває… уносять полковника… нема з ким грати… вірний слуга… Кванко Самба… лишається один… сонце палить… киї розпечені, як залізо… м'ячі стали аж чорні… п'ятсот сімдесят равндів… майже знемігся… Кванко збирає останні сили… вибиває мене… а я пішов скупався й сів обідати.
— А що сталося з тим чоловіком, сер? — спитав старий джентлмен.
— З Блазо?
— Ні, з іншим.
— Кванко Самба?
— Так, сер.
— Бідний Кванко… вже не одужав… вибив мене… і помер, сер.
