завести до записної книжки спостереження, зроблені ним підчас подорожі, і свої думки, викликані цими спостереженнями, наш герой похопився приєднатись до друзів, які тимчасом звернули в бічний провулок і підходили до бойовища.
Ворота було вже поставлено. Розіпнули й два намети для відпочинку та підживлення противних сторін. Гра ще не починалася. Двоє чи троє дінглі-делців і стільки ж маглтонців велично бавились, недбало перекидаючись м'ячем. А сила інших джентлменів, як і вони, в солом'яних брилях, фанальових жакетах і білих штанях, сновигали між наметами, до яких прямувало й наше товариство.
Численні „доброго здоров'я“ привітали з'явлення старого добродія. Багато солом'яних брилів піднялось, багато фанальових жакетів нахилились наперед, коли він рекомендував своїх гостей — джентлменів із Лондону, що прагнуть утішитись видовиськом, яке, він не має жадного сумніву, не омилить їхніх сподівань.
— Вам краще зайти в намет, сер, — сказав дуже огрядний джентлмен. Його тулуб і ноги нагадували половину велетенського сувою фаналі на двох товстелезних стовпах.
— Там вам було б вигідніш, — ствердив інший огрядний джентлмен, що страшенно скидався на другу половину згаданого сувою.
— Ви дуже ласкаві, — відповів містер Піквік.
— Сюди, прошу, — запрошував перший, — це — найкраще місце, — і крикетист, відсапуючись, повів їх до намета.
— Надзвичайна гра… розкішний спорт.… чудові справи… дуже… — були слова, що вразили вухо містера Піквіка, скоро тільки він ступив у намет. А перше, що впало там йому в очі, був його зеленофрачний друг з рочестерського диліжанса, що повчав добірні кола маглтонських глядачів. Костюм на ньому було трохи полагоджено, на ногах мав він чоботи, але помилитись було не можна.
Незнайомий зараз же впізнав свого приятеля і стрілою кинувся наперед, схопив містера Піквіка за руку і з властивою йому навальністю потяг до стільця,
